Носик Дмитро, 11 клас, Ліцей № 24 ММР ЗО

Вчитель, що надихнув на написання есе - Груба Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Кожен командир, який хоч раз зазирав у скляніючі очі солдата, що вмирає на полі бою, добре подумає, перш ніж розпочинати війну». — Отто фон Бісмарк

Ціна миру завжди змінювалася, (а така завжди існувала, нині існує та існуватиме). Цим поняттям роками маніпулюють політики, його сенс і місце бути шукають військові стратеги, філософи роздумують над питанням існування такого поняття, але його часто характеризують двома прикладами: “час злагоди і порядку’’ та “період між війнами’’ - (можна подумати, мимоволі, що це одне й теж, проте ці поняття різних уяв).

Отже, така оцінка ясно дає зрозуміти, що людей, котрі це кажуть, можна ділити на два табори: оптимістів та песимістів. А як же реалісти? Адже вони і є золотим руном усіх часів людства.

На мою думку, їх завдання - завжди дивитися на світ не через призму (уявну чи дійсну), а на існуючі події без упереджень і непотрібних законів “неіснуючої” моралі. Такою людиною свого часу був мсьє Шарль Талейран - особа дещо спірна, проте така запам'яталася своїми дипломатичними талантами та вмінням уникати непотрібних війн.

Таких нині не вистачає…

Одні кричать із трибун повну нісенітницю й дурню, навіть не уявляючи, що городять, тоді як усі пропускають таке мимо вух, а мали б рішуче діяти. Інші курять в прямому ефірі посеред доволі важливої промови (тим паче до народу).

Нині дипломатія в страшному стані, саме через це питання миру загалом постає як проблема.

Але… від мене просять описати свій шлях під час війни та мою думку про мир - те, що у всі часи людства є рідкістю. Я завжди був прихильником теорії про неминучі війни й неможливість всесвітнього миру, адже встановити мир вседержавний - неймовірний та непомірний труд, а в міжконтинентальних масштабах - дурість, тим паче безглузда річ, сенс якої загублений.

Половину свого життя я прожив у Мелітополі - сонячному місті,  яке було сповнене радості, щастя та миру - справжнього, яким він є. Усе місто трудилося на благо майбутнього - своїх дітей, свого рідного дому…

У такому чудовому, (чистому, безмежно культурному!) місці проживала сила-силенна різних етнічних груп: картвели, вірмени, греки, болгари, караїми, турки, кримські татари та врешті-решт українці. Головна особливість - жодних міжнаціональних конфліктів на ґрунті ненависті чи неприязні - усі поважали один одного! Напевно, тому що всі були різні та ця “різність’’ єднала людей під одним крилом.

Жодні провокації не могли порушити єдність, проте сталося те, що відчували всі, усвідомлювали одиниці - війна.

Проживши близько шести місяців в окупації, перебуваючи в постійному очікуванні та страху, моя сім’я зважилася на крок - покинути, уже тоді, в оточенні нерідних, ворожих лап, рідний дім у рідному місті… Нам вдалося, так, нам вдалося виїхати, навіть з першого разу! На певний час здобути бажаний спокій на колись дуже рідній Нікопольщині…

Але не судилося…

14 липня я приїхав до доброї знайомої, у будинок поблизу набережної Дніпра, з терасою й видом на лівий берег, на Енергодар. Того ж дня ми з нею вирішили прогулятися містом, запросивши одну дівчину, її подругу. Коли їхали в автобусі, я сказав, що хочу побачити реакцію подруги, коли заговорю українською і весь вечір так спілкуватимусь. Це був для мене небачений експеримент, який згодом перетворився на плацдарм усього мого спілкування з людьми. Експеримент, який мав успіх і неперевершені результати!

Але не про це: подруга мала великий подив на таке дійство, половина її питань Грунтувалася на цьому. “Чому ти вірішив говорити українською?’’ та тому подібне. Проте ці питання не мали значення - я був щасливий.

О Боже, неймовірно щасливий! Люди, з якими я спілкувався в той день, теж переходили та мовили зі мною українською, це неймовірно тішило. І от ця прогулянка йшла своїм розміренним ходом, тоді я навіть гадки не мав, що всього через декілька годин Нікополь стане мішенню для снарядів, а я - свідком першого терористичного акту в місті.

Залишаюсь свідком і дотепер, третій рік поспіль, і як ніхто можу судити про мир, війну й наслідки бездіяльності.

Цим хочу наголосити на цінності миру, а за тим і порядку. Стільки жертв, стільки смертей і страждань… - і один вихід - дипломатія, гострий розум, критичне мислення, розважливість, методичність та практичність. Усього лиш.

Формули миру не існує. Її придумують ті, хто хоче завершити війну на свій лад і вигоду. Кожен випадок унікальний, рішення унікальні - підхід один.