Матяж Анастасія, 9 клас, Охтирська ЗОШ  І-ІІІ ступенів № 11 Охтирської міської ради Сумської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Булах Марина Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четвертого  лютого о четвертій годині ранку земля здригнулася… Все навколо завмерло... Почалася війна… Від цієї новини кров у жилах застигла. Що робити? Як діяти? Почалася паніка…

Я дуже добре пам’ятаю цей день, який залишиться у моїх спогадах назавжди…

Близько одинадцятої години  окупанти висунулись у сторону Охтирки . Коли мені повідомили про це,  було неймовірно страшно, але  трималась завдяки підтримці рідних та друзів. Я дуже вдячна їм за всебічну допомогу, яку мені було  надано під час активних бойових дій у місті, адже, якщо б не вони, я б не витримала…  Уся можлива трансляція новин була ввімкнена, щоб у разі чого, ми швидко могли б дізнатись про небезпеку. О чотирнадцятій  годині  росіяни вже були у моєму місті.

Вороги обстрілювали військову частину, будинки, що були поряд та мікрорайон «Дачний». Було дуже лячно чути вибухи, і вже після першого дня усі тремтіли від схожого звуку.

На другий день Охтирку почали обстрілювати системами залпового вогню «Ураган». Знову постраждала військова частина та мікрорайон «Дачний». Було дуже гучно… Я думала, що це найстрашніше, але як же я помилялась… Двадцять шостого  лютого росіяни почали скидати на місто вакуумні бомби, і саме тоді я зрозуміла, що все так швидко не закінчиться…

Майже увесь березень Охтирка страждала від ворожих обстрілів: і вдень, і вночі було чути вибухи від мінометів та градів; щодня руйнувалося місто; постраждало багато житлових будинків, постійно  обстрілювали мікрорайон «Дачний», де знаходяться багатоповерхівки зруйнована ТЕЦ, Міська рада, залізничний вокзал та Охтирський міський краєзнавчий музей, де працює моя мама…

Але місто  вистояло завдяки героїчній обороні 93 механізованої бригади «Холодний Яр», воїнам охтирської військової частини та простим небайдужим жителям міста з ТРО, які стали на захист свого містечка.

У травні мій тато вступив до лав Збройних сил України. Коли мені про це повідомили, я засмутилась і злякалась, але, разом з тим, я відчула гордість:  він не став ховатись та тікати, а буде мужньо обороняти свою країну. Але, перш за все, він пішов захищати нас, його сім’ю, та виборювати щасливе майбутнє під мирним небом для дітей України. Я дуже хвилююсь за нього, але вірю, що все буде добре. Він – справжній Герой.

Окупанти, які називають себе нашими «братами», зараз катують і вбивають наш народ. Найбільше серце розвивається за діточок, яких наразі загинуло буде багато.

У перші дні війни серед них - наша охтирчанка Аліса, яка під час обстрілу перебувала зі своїм дідусем біля садочку «Сонечко». Ця цифра збільшується в Україні з кожним днем…

Надіюся, молюся, знаю, що незабаром це жахіття закінчиться, і настане наша довгоочікувана перемога. Ми повернемо наші території, відбудуємо міста, розчистимо українські лани та ліси, дороги і узбіччя, річки і озера від мін та снарядів, та  ніколи не забудемо всього  лиха, що заподіяли нам окупанти. Але, перш за все,  назавжди збережемо  пам’ять про  наших Героїв, які полягли в бою за свободу та незалежність України, будемо шанувати Героїв-воїнів, які повернуться з перемогою.

Слава Україні!  Героям слава!