Мілена, учениця, 11 класу, Володимирівка

Війна. Моя історія

«Дитинство скінчилось. Дуже жаль, що всю принадливість дитинства ми розуміємо лише тоді, коли стаємо дорослими». Слова відомого українського класика періодично приходять мені на думку зараз, у віці п'ятнадцяти років, який я би зовсім не назвала дорослим. Адже так часто повторювала батькам про нездійсненне бажання чим довше залишатися у безтурботному, щаслививому світі дитинства.

Трагічна дата 24 лютого 2022 року перекреслила все так, наче той день і всі наступні змінились на вічне затемнення, так, наче дитячий веселково-сонячний малюнок облили чорною фарбою. Тоді й скінчилось дитинство не тільки для п'ятнадцятирічної дівчинки, а й для всіх українських дітей, незалежно від віку.

Я дорослішала щоденно, щогодини, "Як так може бути? Хіба це з нами відбувається? Чому? За що? Скільки ще?". Ці питання гучними дзвонами лунали в моїй голові з кожним свистом ракет над нашим будинком та пересиджуванням панічних моментів у підвалі, візитом непроханих озброєних «гостей» із якимсь обшуком і страх батьків за моє життя, коли в лічені секунди намагались сховати мене в шафі.

Зникло все українське – мобільний зв'язок, валюта, товари, ліки. Мій лексичний запас слів поповнився новими: «руський мір», «калібри», «гауляйтери», «блок-пости» і т.д.

Останньою краплею для прийняття рішення покинути окуповану територію, стала історія з батьком, якому орки провели «урок любові до руського міра» і схиляли до співпраці. А далі – тиждень морально і фізично важкої дороги в невідомість і, нарешті, – сльози! Ковток свіжого повітря! Свобода, хоча й на чужій землі!

У своєму довоєнному щасливому дитинстві я мала все, що вкладено в поняття слів «право на життя».

Мене навчали і виховували наймудріші вчителі найкращої школи – це право на повноцінну освіту росія в мене забрала. Я могла вільно думати і спілкуватись, як в побуті, так і в соцмережах – це право вартує сьогодні позбавлення життя для мешканців окупованих територій. Честь, гідність, патріотизм, повага до національних символів і традицій, любов до своєї країни...

Озброєна росія, ступивши своїм брудним чоботом на нашу землю, вирішила катувати й убивати моїх співгромадян за ці моральні цінності.

Знищення цілих населених пунктів, інфраструктури, благ цивілізації й найголовніше – позбавлення людського життя! У нас забрали все! Не бачу сенсу підтверджувати порушення абсолютно всіх наших прав підставою тих чи інших законів, бо сам факт їх позбавлення з боку росії очевидний вже всьому світу й винні обов'язково понесуть покарання.

Навчаючись в українській школі, свідомо відчуваю себе громадянкою країни, яка дуже важкою ціною впевнено йде вперед, слідуючи європейським цінностям, загальнолюдським нормам життя людини, суспільства й держави.

Адже тільки в такому житті існує повага й прагнення повного дотримання цих цінностей, а значить – повага до людини та її законних прав.

Зараз я в чужій країні, де тихо, спокійно, безпечно... А в цей час мою квітучу, сонячну Херсонщину нищать російські нелюди.

Зовсім скоро закінчу школу, але не знаю, чи зможу одягнути гарну сукню на свій єдиний у житті шкільний випускний вечір. Навіть це право вони в мене забрали!

Повернусь до слів класика, з яких я починала, дозволяючи собі їх перефразувати: «Дитинство скінчилось. Дуже жаль, що всю принадливість дитинства я зрозуміла тоді, коли ще не стала дорослою...».

Слава Україні! Слава Героям!