Хаєртдінова Марта, студентка 1 курсу Рава-Руського професійного ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дюмен Олександра Василівна

Війна. Моя історія

Коли ми в групі обговорювали цю тему – початок війни, то прозвучала така думка, що в нас нема цінних історій. Так, спочатку всі ми були в однакових умовах, переживали однакові емоції: страх, відчай, паніка, пошуки шляхів  для порятунку. Дякувати Богу, ми не чули звуків вибухів, не втрачали свої домівки.

Але ми так, як і інші, під звуки сирен опускаємося у сховища, переживаємо за своїх близьких, усією громадою зустрічаємо і проводимо в останню путь полеглих воїнів. Це надзвичайно боляче, бо ми живемо в невеличкому містечку, де всі знають один одного, тому і болить душа за кожним загиблим, як за рідним.

Ранок 24 лютого 2022 року розпочинався у нас  теж однаково: відсутність зв’язку, Інтернету і тільки єдина новина – почалася війна… Усі однаково переполошені бігали по магазинах, аптеках і скупляли все підряд, запасалися на неясний термін. Але мені хочеться розказати про наступні дні. Про ті дні, які зібрали у нашому прикордонному місті силу-силенну люду з різних куточків України.

З усіх в’їзних у місто вулиць вишикувалися кількакілометрові черги автомобілів, автобусів у напрямку кордону. Центр міста був схожий на багатолюдний та гамірний вокзал. Сигналили автомобілі, сварилися у черзі чоловіки, йшли жінки з валізами, з дітьми, плакала малеча. У всіх в очах – страждання, біль, розпач… Ця картина була точнісінько як фільм жахів про втечу від апокаліпсису.

І в усьому тому натовпі лише час від часу можна було зустріти знайоме обличчя і то здебільшого тих чоловіків, що пішли в місцеву тероборону і слідкували за порядком у місті. До речі, хочу відмітити, що наші равчани досить швидко організувалися на допомогу: були обладнані пункти обігріву, блокпости (не тільки військові, а й цивільні, де надавали якусь інформацію), школи, дитячі садочки, гуртожиток ліцею стали гуманітарними хабами, де можна було помитися, поїсти, переночувати.

Крім цього, жителі міста організували виїзні обіди в чергу перед кордоном, давали прихисток у своїх домівках.

Скоро буде два роки цим трагічним подіям. Але до сьогодні перед моїми очима стоїть дві картинки. Одна – це молода мамочка з трьома дітками: жінка однією рукою тягнула величезну валізу, другою тримала маленького хлопчика (десь приблизно пів року), за спиною – наплічник. Поряд старша донька (років 7 – 8) теж з наплічником вела за руку меншу сестричку (напевно, 3 роки).

Хлопчик плакав, хникала менша дівчинка, старша, хоч і сама стомлена, але намагалася розрадити сестричку, а мама сильно виснажена, здавалося, що ось-ось знепритомніє. Я запропонувала їй свою допомогу – взяла у неї валізу і провела до гуртожитку.

Дорогою вони розповіли, що приїхали з Харківської області, їхня хата була знищена в перший день війни. Тато допоміг їм добратися до Харкова, посадив на потяг до Львова, а сам пішов у військкомат. З Оксанкою (так звати старшу дівчинку) ми і зараз іноді спілкуємося – вони сьогодні знаходяться у Польщі.

Друга картинка – це невеличка мокра та брудна кішечка, яка сиділа під лавкою, ховаючись від слякоті та навколишнього хаосу, розгублено нявкала й перелякано озиралася навколо.

Зразу видно, що була колись випещеною та доглянутою, а як опинилася на вулиці – то тільки їй відомо. Тут я теж не змогла пройти мимо і забрала її до себе додому. Зараз – це пишна персидська красуня, лагідна і дуже вуркотлива улюблениця усього нашого сімейства.

Зруйнованих людських життів у нас буде, напевно, мільйони. Але я вірю, що ми, українці, – сильна нація!

Наші мужні воїни з перемогою повернуться у свої родини, а всі ті, хто виїхав, – назад в Україну. І всі ми разом, дружно, не тільки відбудуємо нашу країну, а й зробимо її ще кращою, сильнішою – справжньою європейською державою.