Рассамагіна Анна

1 курс спеціальності "Середня освіта (Музичне мистецтво)", Богуславський гуманітарний фаховий коледж імені І. С. Нечуя-Левицького

Вчителька, що надихнула на написання – Яковенко Тамара Вікторівна

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого став переломним днем в моєму житті. Змінився мій світогляд, а всі кошмари стали явністю. Я наче почала життя спочатку. У новому, невідомому середовищі, оточена незнайомими людьми. У мене з’явився шанс показати себе справжню. З одного боку все чудово, а з іншого – чи такою ціною? Чи потрібно забувати своє старе життя, друзів, дім тільки заради того, щоб показати себе? Познайомитися з новими людьми й мовчати про старих, наче їх й не було? Віддавати свої сили на те, що ніколи не було рідним? Робити вигляд, що я не чужа на цих землях?

Я жила у селищі міського типу під назвою Більмак (Кам’янка), що на Запоріжчині. У перший день у нас не було тривоги, ми не чули вибухів, не ховалися в підвал. Я й гадки не мала, що роблять та як почувають себе люди з інших населених пунктів, особливо міст. Того дня в мої плани входив похід до лікарні, та війна не змусила мене змінити своє рішення. Я пішла, але гніт новин турбував мої думки. Я очікувала, що зараз зненацька проїде ворожа колона, пролетить літак чи пролунає вибух. Починалися марення, здавалося, наче десь далеко виє повітряна тривога. Це був останній раз, коли я ходила стежками рідного селища.

Після запровадження воєнного стану я проклинала усіх росіян, адже скоро у мене мали відбутися декілька концертів та змагання. Вони позбавили мене більшості планів, але виявилося, що це було не найгірше. В останній мирний для селища тиждень батьки думали місце схову на випадок бомбардування. Їхні думки були зайняті тільки безпекою та тим, що робити при надзвичайній ситуації. А потім сталося те, до чого всі готувалися, але нізащо не хотіли, щоб це збулося. Другого березня вдень пролунали вибухи, а вже вночі ми сиділи в одній кімнаті, обіймаючи подушки та прислухаючись до глухих вибухів на околиці селища. Світло зникло ще декілька годин тому. Ми говорили. Боязкий погляд, нагострений слух – я не хотіла навіть ворушитись. Світло від саморобних свічок з вати та олії витанцьовувало на шторах та стелі від найменшого коливання повітря. Іноді воно миготіло довше, аніж повинне було. 

– Світло так миготить… 

– Це лячно. Не розумієш, чи так повинно бути, чи поруч вже пролітає ракета. 

Такі ночі повторювались. День за днем ми сиділи разом. Одного разу світло не з’явилось, й ми залишились у пітьмі. Через це рано лягали спати, та невдовзі прокидались від гучних вибухів. Той єдиний, але такий голосний, ще й досі лунає у мене в голові, малюючи чітку картину минулого.

Кожного дня я вчила твори на піаніно, з марними сподіваннями, що скоро все закінчиться. Та час минав, а це не закінчувалось. Світло з’явилося, було підключене пропагандистське телебачення.

Спочатку це було розважливо. Клоуни, що ведуть себе як журналісти. Та з часом це тільки погіршувало моральний стан. Тиск на нервову систему, відчуття безвиході та відсутності сил. Я вже не вірила, що щось зміниться. Мені залишалося тільки мріяти. Найбільше, чого мені хотілося – виїхати.

Виїхати до України, побачити прапор, не боятись, що з сім’єю станеться щось жахливе. Я думала про це кожного дня. І боялася кожного дня. 

Нічого не змінювалося. На вулиці вже починало все розквітати, тепле сонце вітало своїм промінням, від чого світ здавався трохи спокійнішим. Це була одночасно найкраща й найгірша весна в моєму житті. Години за годинами я проводила на вулиці, але згадуючи свої мрії та надії ставало боляче. Я думала: «Що було б, якби не війна?». Вечорами я дивилася на захід сонця, уявляючи, як зараз, під подихом теплого вітру, я могла б йти додому. Це була одна з мрій, яка з’явилася на початку зими, і якій ніколи не судилося збутися.  

Не було інтернету, не було зв’язку. Окупація тиснула на мене, страх діяв у парі зі стресом. Усі мої сновидіння були пов’язані лише з війною. Навіть у самому звичайному сні завжди були натяки. Я постійно бачила те, що помічала щодня в телефоні: відсутність зв’язку. 

Скоро сталося те, на що я так довго чекала. Мене сповістили, що на світанку ми виїжджаємо. Ми були раді, але ця радість не змогла вигнати страх, що продовжував нас оточувати. Який шанс, що ми приїдемо до Запоріжжя живими? 

І все б добре, окрім мого здоров’я.

Ми виїжджали чотири дні та три ночі. І ці ночі залишилися в моїй пам’яті як пекельні. Мене нудило цілодобово, трусило від кожного вибуху, які були дуже гучні, адже недалеко знаходилася лінія фронту. Ми прокидалися від вибухів.

І окрім нас було ще близько трьохсот машин.  

Дві ночі я не спала. Переживаючи це, я казала собі, що більше ніколи в житті не захочу таке пережити. Але те, що очікувало нас попереду, було варте цих страждань. Коли наша автівка нарешті змогла покинути місце, на якому була декілька днів, я вперше за весь цей час відчула ейфорію. Це почуття наче стало виліковним. Які б погані дороги не були, як би старші не переживали, ані вигляд «сірої зони», нічого не викликало погане самопочуття, яке турбувало мене останні дні. Я знову відчувала радість, асоціюючи погані дороги, побиті снарядами, з американськими гірками. Проїхавши кордон, ми зрозуміли, що все змінилось. Наче повітря стало чистішим, і запахло свободою. В думках більше не було страху, тільки одне за одним проносилися слова «Це – Україна. Я в Україні». За час, проведений в окупації, я забула як це – жити в Україні.

Я знову бачила зв’язок. Хоч і не могла нікому зателефонувати, але це все одно допомогло мені вивести свою свідомість з того кошмару, в якому відсутність зв’язку відігравало ключову роль.

Я наче опинилася в новому світі. Неможливо було уявити, що може статись щось настільки погане, від чого ці перші дні забудуться як гарний сон.

Через тиждень ми поїхали в Київську область. Життя в селі здавалося прямо казковим. Навколо природа, тиша, свіже повітря. Та скоро чари розвіялись. Незручний графік маршруток до міста, недоброзичливість деяких сусідів та голови сільської ради, труднощі, через які мене не хотіли брати до музичної школи, лицемірство людей, які користувались нашим становищем. Україна, про яку я стільки мріяла, виявилася не рідною мені. Я була все одно, що на чужині. Я почала сильно сумувати за селищем, за рідними, що там залишились, за тваринами, деяких з яких я вже не побачу, за друзями, школою, вчителями. За всім, де я була потрібна. Я сумувала за домом. 

І все ще сумую. Бачучи, як кожні вихідні однокурсники їдуть з гуртожитку додому, навертаються сльози.

Я знову живу у мріях і сподіваннях, очікуючи дня, коли повернусь додому.