Абдурахманова Ірина, 17 років, 11 клас, Київський фаховий коледж архітектури, будівництва та управління

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Зінченко Оксана Вікторівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четверте лютого, сьома ранку, я прокидаюся від діалогу батьків і сестри, чую як вона плаче. Не розуміючи, що трапилось відкриваю телефон, щоб почитати новини. Війна… Дивимося весь день телевізор, трохи скупилися їжею. Усвідомлення того, що розпочалася справжня війна до мене прийшло тільки надвечір, коли почали лунати вибухи, наше селище Бабинці (Київської області) знаходиться від Гостомеля кілометрів за двадцять, але вже тоді ми добре чули, як бомбардують міста Київської області. Того ж вечора, під звуки вибухів похапцем збираємо речі у валізу, але так ця валіза й залишилася стояти в куті.

Двадцять п'яте лютого, 20:30, в сусідньому селищі Здвижівка вже вісімдесят ворожих танків, з кожною годиною ця цифра збільшується, йде окупація Київської області.

Двадцять шосте лютого - прокинулася від жахливого вибуху, на поле впали снаряди, у Здвижівці вже близько трьохсот одиниць ворожої техніки: танки, бойові машини... Цього ж дня ввечері сп'янілі росіяни розстріляли старого чоловіка, що їхав в машині. Найстрашніший епізод моїх спогадів - над нашим будинком український вертоліт збивав російський, - це було дуже гучно, ми сиділи й молилися, російський вертоліт був збитий і лежав у селищі, як трофей, але скоро і його не залишилося - односельчани розібрали його на метал, згадкою про цю подію залишилися сліди від куль в нашому і сусідських будинках.

Після цих безсонних ночей, коли були інтенсивні бої, ми ночували у коридорі на холодній підлозі. Ось тоді у нас сформувалась чітка думка про цих виродків-«асвабадітєлєй». Прийшло неймовірне почуття гордості за Україну, почуття вдячності за мужність наших захисників і тверде переконання в тому, що переможемо цю біду!

Одного дня росіяни почали оглядати будинки в селищі, все відкривали й запитували "чи нема нікого сторонніх", здавалося, хто б ще це говорив? Кого не було вдома, то вибивали двері, вікна, але до нас не дійшли, як же добре, що живемо у районі, що поблизу лісу.

Коли надія на спасіння вже зникла і я ніби звикла до цієї ситуації, батьки повідомили, що збираємо речі - завтра евакуація. Це було спонтанне рішення, оскільки самої евакуації не було заплановано, односельчани зібралися самі виїжджати колоною. Довго сиділи та обдумували чи безпечно це, оскільки нещодавні новини були й тільки про те, що розстрілювали автівки. Кінцеве рішення було прийняте о п'ятій ранку, швидко зібралися і зі сльозами на очах поїхали.

Десяте березня - день евакуації, ми та наші односельчани виїжджаємо колоною із Бабинець. Дорога тривала 7 годин, була дуже важкою: по-перше, весь автомобіль був заповнений речами та в авто було шість людей, включаючи малого племінника та стареньку бабусю, по-друге, страх: страх, що в будь-який момент з нами може статися й те, що з іншими людьми раніше - розстріл, страх й переживання за тата - виїхали всі, крім батька, він одразу відмовився їхати, не захотів залишати будинок. Добиралися ми через ліси, польові дороги, збоку стирчали таблички "міни", ще й на нашу нелегку вдачу - зламався автомобіль.

Весь наступний місяць ми мешкали у родичів в Боярці (Київська область), місяць був дуже нервовим, у нас не було можливості зв'язатися з батьком, оскільки не було ні світла, ні зв'язку по області. Я, мама і сестра мучилися важкими думками: "як тато? що з ним? він має, що поїсти?", і коли ми з ним змогли зв'язатися, поговорили по телефону - я плакала: "Як же хочу додому!"

Другого квітня Київ і Київську область деокупували, врешті-решт повернулися додому! Ми всі в зборі, слухаємо, що батько пережив, поки тут був: як ці огидні росіяни й кадирівці їздили на танках по селищу, і тепер розбиті дороги; завжди в них палець був на спусковому гачку автомата, щоб швидко відкрити вогонь; коли почали видавати гуманітарну допомогу, розганяли всіх, лякаючи танками. І звісно, кадирівці, вони ж -"Tik-Tok війська"- знімали відео в нашому селищі і загалом по Київщині про те, як прийшли нас рятувати.

Купувати їжу ми поїхали на авто до Києва, ще те випробування було, коли ми їхали по розбитому ірпінському мосту, машина буквально набік перехилялась, а поблизу - величезна дірка.

Сімнадцяте квітня - з'явилося світло, це й був той знак надії, що повертається звичне життя: почали відкриватися магазини, вулиці тепер не пустували, село почало оживати.

Війна змінює світогляд людини, твої старі проблеми стають такою безглуздістю, розумієш, що найголовніше - бути живим і здоровим. Змінилася й думка про їжу, тепер знаю її ціну, пригадую якою для нас була радість бачити хліб після окупації. Ще те випробування для психіки: стали часто снитися жахи, коли гроза, то стає дуже лячно і заспокоюєш себе, що це не вибухи. Війна чітко визначила, хто ким є насправді. Навіть соромно говорити, що у нас є родичі в росії, з якими ми обірвали всі зв'язки після їх слів, що це не війна, що люди не гинуть, процитую анекдотом, який побачила у Фейсбуці: "Тепер, коли мене запитають: "Чи є у вас родичі в росії?", - буду відповідати: - Були, але вони проміняли нас на телевізор".

Тільки зараз усвідомлюєш, що таке мир. Мир - це життя, чисте небо над головою, щастя бути поруч з близькими, мир – це впевненість у завтрашньому дні, мир – це можливість спокійно вчитися, любити і поважати одне одного. Але найсумнішим є те, що за мир потрібно боротися! Слава Україні! Героям слава Ми переможемо!