Уткіна Анастасія Олегівна, 15 років, БАЛ «Вектор» гімназія 18

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Томащук Людмила Іллівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

24-го лютого, близько 5 години ранку, я та мої батьки прокинулися від того, що забринчали дуже шибки, та ми почули звуки вибухів. Тато спочатку сказав, що то просто був літак, але після того, як ми почули ще 2 вибухи, нам стало моторошно. Вийшовши на двір, ми почули безперервно працюючі сигналізації машин. Ми побачили своїх сусідів, які теж не розуміли, що відбувається. Далі, обговоривши почуте та побачене, ми всі повернулися в свої домівки та увімкнули телебачення. Як з'ясувалося, в Україні почалася війна. Перелякані, люди масово почали виїжджати з міста. Затори на дорогах, в аптеках та магазинах утворились черги. На автозаправках колони машин розтягувалися на кілометри.

Мені, як дитині-підлітку, було моторошно й водночас незрозуміло: що твориться, що буде і взагалі, чому це розпочалося. Я і досі не можу збагнути, як могла на нас напасти сусідня держава, яку вважали «братською».

Я відчувала занепокоєння, та дуже хвилювалася за своїх рідних та друзів, оскільки, мої друзі живуть біля тої інфраструктури, у яку прилетів снаряд. Я та мої рідні одразу почали писати та телефонувати всім близьким та друзям. У нас змінилося життя на “ДО” та “ПІСЛЯ”. До - я учениця 9-го класу, яка планувала своє майбутнє, розписувала день за днем, ходила на тренування із спортивної гімнастики та важко тренувалася готуючись до змагань. Але це все перекреслила війна. Моя ж родина готувала мені сюрприз до 15-річчя – це мала бути поїздка за кордон. Але й ці плани не здійснилися, адже наша допомога потрібна була тут – в Україні.

Я з мамою та татом пішли волонтерити. З перших днів війни ми робили “коктейлі Молотова”. Потім ми взялися за більш серйозну роботу. Тато пішов розвантажувати великі фури з їжею, яку нам поставляли з інших країн. А я з мамою пішла на розфасовку медикаментів. Там нам привозили ліки, знеболюючі та перев'язку. Ми збирали індивідуальні аптечки нашим військовим, також забезпечували госпіталь ліками, та допомагали людям, яким вдалося втекти від жорстокої навали ворога.

Також ми не могли пройти осторонь покинутих, безпритульних тварин. Десятки їх бігали вулицями, потребували їжі та догляду. Деяких тварин ми влаштували до людей, іншим же допомагали їжею, та ночівлею. Тікаючи від окупації, люди привозили з собою своїх улюбленців, які теж потребували їжі. І ми їм в цьому допомогли.

Те через що пройшли ті люди, розповідаючи нам що відбувалося, бракувало слів - лилися просто сльози. Бачучи, як орки захоплювали міста та села, масштаби руйнувань – це приголомшувало. У ворога не було ні крихти співчуття до наших мирних жителів: як малесеньких, так і стареньких. Орки вривалися до людей в домівки, мародерили, гвалтували жінок, молодих дівчат та навіть немовлят. Чоловіків брали в полон, катували, зв'язували їм руки та ноги, і врешті - решт вбивали.

Раніше я ніколи не задумувалася над словом “Мир”, адже я жила під сонячним, чистим небом. Зранку спокійно ходила до школи, далі їхала на тренування, увечері зустрічалась зі своїми друзями. Жила безтурботним життям. На теперішній же час я усвідомлюю та розумію, що означає слово “Мир”.

Для мене – це живі мої батьки та рідні, це те, що я можу бачити їх кожного дня та обіймати. Ходити безпечно вулицями, спокійно засинати, знаючи, що не буде тривоги та небезпеки для нашого життя. Я знаю Перемога за нами, і тільки за нами, адже ми сильна, незламна нація. Після Перемоги я планую відвідати свою бабусю, яка зараз знаходиться в тимчасово окупованому Криму. Ще в мене є в планах поїхати за кордон на змагання та прославляти мою рідненьку Україну. Я докладу стільки зусиль, скільки потрібно буде для нашої Перемоги.

Чекаю найшвидшої Перемоги нашої України і вірю в ЗСУ. Я пишаюсь тим що я українка, та своїм умом та вмінням допомагаю наближати перемогу, та довгоочікуваний мир.

Слава Україні! Героям Слава!