Ми з селища Мангуш, що біля Маріуполя. До війни працювали, у нас був будинок, було життя. Дуже чекаємо на закінчення війни, щоб повернутися додому. Я зараз сама з дітками на заході України.

Мій син народився 23 лютого, ми святкували його день народження. Наступного дня ми прокинулися, а нам сказали, що почалася війна.

Був страх, страх і ще раз страх за дітей. Ми залишилися, але жили в підвалах. Там і спали: без опалення, без води, без їжі. Місяць терпіли до останнього, діти похворіли, а першого квітня виїхали. Їхали зі сльозами на очах.

Щодня їхали колони з Маріуполя. Друзі запропонували місце в машині. Дорога була важка, тривала чотири доби. На шляху було багато військової техніки, перевернуті машини, люди зі страхом в очах їхали в нікуди. І ми з ними. Це як стадний інстинкт. У Запоріжжі, в Умані ночували в прихистках. Важко було насамперед для дітей.

За свої 38 років я до війни нікуди не виїжджала. Маріуполь, Мангуш – і усе. А тут довелося все покинути і поїхати з двома дітьми. Дуже важко це для мене. Дуже дякую Фонду Ріната Ахметова за допомогу і за солодощі для дітей. В центрі ЯМаріуполь завжди допоможуть: і діткам одяг, і продукти, і розрадять, і лікар є. Це як підтримка рідних.

Моя мама залишилася там, у Мангуші. Зв'язку з нею немає. З роботою тут складно. В школу влаштувала старшого, а з садочком проблеми. Живемо на виплати ВПО і допомогу Фонду. Навчились цінувати кожну копієчку, кожен шматочок хліба, а найголовніше – мир і тишу.

Ми дуже чекаємо на нашу Перемогу, на мир. Мріємо про повернення додому. Молимося, ходимо до церкви, свічки ставимо, щоб наш рідний Мангуш швидше звільнили, щоб ця жахлива війна закінчилася.