У 2014 році я переїхала з Криму в Харків, але і звідси довелося виїхати у 2022 році. О п’ятій ранку ми прокинулися від вибухів, які були зовсім поруч. Ми спочатку вагалися – виїжджати чи ні, підготували укриття у підвалі приватного будинку. Але коли вибухи почали наближатися, ми виїхали. У нас маленька дитина, і ми не ризикнули залишитися.

Напередодні 23 лютого мій чоловік повернувся з відрядження і сказав: «Напевне, щось буде, тому що те, що я бачив на трасі у бік Харкова, це щось страшне». Ми підготували документи, дістали валізу. Ніч була неспокійна: ні я не спала, ні чоловік. Ми живемо у районі поруч з Північною Салтівкою. Тут вибухи почалися одразу, з іншої сторони міста ще було спокійно.

Виїхали ми 24 лютого. Дорога була складною і ми не знали, в яку сторону рухатись, були труднощі з бензином. Але чоловік усе взяв на себе. Сину ми сказали, що їдемо у подорож, намагалися не акцентувати його увагу на подіях. Він з часом усе більше згадує Харків і сумує за друзями.

Було дуже страшно, коли з літаків почали скидати бомби на житлові квартали, на адмінбудівлі, на заводи.

На той час багато наших друзів і знайомих залишалися в Харкові, я щодня їх обдзвонювала, питала: чи всі живі, чи все добре. З того часу повелося, що ми не кажемо один одному «пока», ми кажемо «до зв'язку», тому що ти не знаєш, чи вийде завтра людина на зв'язок.

Усім знайомим, хто залишалися в Харкові, ми надсилали продукти харчування, гроші, ліки, засоби гігієни. Ближче до весни була потреба в насінні, щоб люди могли садити городи. Це було дуже важливо для людей.

Ми з чоловіком одразу знайшли житло. Не можу сказати, що якісь труднощі у нашій родині були. Може мені просто щастить по життю. Я ніколи не шукала допомогу, вона сама мене знаходила. Також від Фонду Ріната Ахметова я отримувала гуманітарку. Напевне, мені щастить на добрих людей.

Ми тримаємося, намагаємося допомагати один одному. Моя родина дуже згуртувалася. Але я не підтримую родинні стосунки з батьками, які залишилися в Криму. У них інша позиція, наші погляди кардинально розійшлися.

З початком війни я залишилася без роботи. Фірма чоловіка спочатку не працювала, зараз відновила свою роботу. Вони перенесли свої потужності з Харкова до Білої Церкви, а потім ми з сином переїхали до нього.

Чекаю літа, сподіваюсь, війна саме тоді закінчиться. Я поки не бачу майбутнього, не знаю чи повернемося ми додому, як далі буде складатися життя. Чекаємо на Перемогу, а тоді будемо мріяти і планувати.