Праведна Юлія, 8 клас, Дубенський ліцей №7 Дубенської міської ради Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дячук Ірина Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мій тато був для мене героєм задовго до того, як став справжнім Героєм для всієї країни. Він не мав надможливостей, але був найсильнішим. Не був чарівником, але завжди знав, як зробити мене щасливою. Я пам’ятаю, як ми разом каталися на велосипедах. Як він тримав мене за плечі, коли ще боялася їхати самостійно. Як ми разом сміялися, коли вітер роздував мені волосся, а я кричала: «Татку, швидше!»

Пам’ятаю магазин, де він завжди дозволяв мені вибрати щось смачненьке. Йому не треба було багато казати... тато бачив усе в моїх очах.

6 березня 2023 року пам'ятатиму завжди. Я була в Польщі. У нас було дистанційне навчання. Я була щаслива того ранку, зробила тест і раділа, що все правильно виконала. А потім… усе змінилося. Мама плакала за зачиненими дверима. Я не розуміла чому. Ще не знала, що щастя ось-ось відвернеться від мене. Коли мама покликала мене ввечері й сказала, що військові іноді не повертаються, я відразу зрозуміла: мій тато загинув. Я впала на підлогу й заплакала так, як ще ніколи в житті. Мені було нестерпно боляче. Ще й досі відчуваю, що біль вгризається в саме серце й не хоче відходити.

Я дивлюсь, як інші діти обіймають своїх татів, і мені хочеться сховатися, бо мого татка більше немає.

Та він назавжди залишився в мені. У моїх спогадах, у моїй душі. Я говорю з ним пошепки: «Татку, ти чуєш мене? Я тебе люблю». І вірю: десь там, серед зірок, мій любий татусь дивиться на мене й посміхається. У той день, коли мамині обійми стали найсумнішими у світі, усе навколо змінилося.

Я прокидалася вранці - і мені здавалося, що це просто страшний сон. Що зараз я відкрию очі, а тато зайде до кімнати, усміхнеться й скаже: «Доню, прокидайся!»

Але його не було. Я сиділа біля вікна й дивилася, як діти ходять, тримаючись за руки зі своїми татами. І я мовчки заздрила. По доброму, не бажаючи нікому зла. Подруги казали: «Я сьогодні з татом піду гуляти». А я мовчала. Бо що я могла сказати? Що мій тато вже не прийде? Що я б усе на світі віддала, аби хоч на секунду відчути його долоню у своїй? Іноді мені хотілося закричати. Дуже голосно.

Так, щоб усі почули: «Чому? Чому саме мій тато? Він був добрий! Він хотів жити! Я ж йому ще не все розказала!»

Мене ніщо не могло потішити. Солодке не смакувало. Улюблені мультики не смішили. Пісні лише ранили душу. Я жила, ніби в тумані, не показуючи цього всім, вдавала, що все нормально. Усміхалася на людях. Але коли залишалася сама — плакала. Дуже. Тихо. У школі, коли вчителі говорили про війну, я стискала пальці в кулак і опускала очі. Я не хотіла, щоб хтось бачив мої сльози. Бо це були не просто сльози. Це були сльози за найріднішою людиною.

Але з часом я зрозуміла щось дуже важливе. Мій тато не зник. Він - поруч. Він - у мені.

Кожного разу, коли я допомагаю комусь, він є у моїй доброті. Кожного разу, коли я посміхаюсь, попри біль ,він у моїй силі. Кожного разу, коли я мрію, він - мій вітер за спиною, що шепоче: «Юлечко,  у тебе все вийде. Я вірю в тебе». Я почала частіше говорити з ним подумки.  Писала листи. Шепотіла, зарившись  у подушку. І мені ставало трохи легше. Бо я знала: тато чує. Тато не забув. Тато любить мене так само сильно, як я його.

І тепер я живу далі. Не заради того, щоб забути,  а навпаки. Живу, щоб пам’ятати. Живу, щоб бути тією, якою б тато пишався.

Мій тато - це не минуле. Це частина мого майбутнього. Я його донечка. Я ніколи не здамся, бо він у моєму серці. Назавжди. З часом я почала розуміти, що важливо не лише те, що сталося, але й те, як я буду жити далі. Відчула, як важко іноді піднятися, коли серце розбите. Як важко сміятися, коли ти хочеш плакати. Але я також зрозуміла, що не можна постійно залишатися в темряві, тому що тато завжди вірив у мене, і я не могла підвести його. Тому почала намагатися робити те, що він рекомендував би. Якщо я не могла забути, то хоча б могла не зупинятися. Від кожної дрібниці, яка нагадувала про нього, я намагалася черпати силу. Може, йому б не сподобалося, що сумую, але він точно хотів би, щоб я була сильною.

Кожен день - це маленький крок вперед, хоча бувають дні, коли здається, що цей крок ще важчий, ніж попередній. Але я пам’ятаю його слова: “Ти сильна. Ти можеш більше, ніж думаєш.”

Іноді йду на майданчик, де ми колись гуляли з ним, і почуваюся так, наче він там, поряд. Я закриваю очі і бачу його усмішку, чую його голос, що зве мене. Я зупиняюся, щоб подивитися на небо, і відчуваю, як моя душа наповнюється теплом від цього зв’язку. Я зрозуміла, що треба цінувати кожен момент, кожну хвилину, бо життя непередбачуване. І хоча тато вже не може бути тут, я все одно маю все, що він мені дав. Це його любов, його турбота, його сила. І  це все буде в  моєму житті. Якось я сиділа в кімнаті і згадувала все, що ми разом пережили: як тато завжди допомагав мені в усьому, як ми разом сміялися, робили домашні справи, гуляли.

І ось, коли я більше не могла тримати сльози, просто шепотіла: “Татку, я пам’ятаю. Я пам’ятаю кожну твою усмішку, кожен твій погляд.  Пам’ятаю, як ти мене обіймав, коли я плакала. І  знаю, що ти поряд.”

Зараз я почала вірити в те, що навіть, якщо людина йде, її любов залишається з нами. У кожному нашому рішенні, у кожному виборі, у кожному русі вперед. Мій тато живе у всьому, що я роблю. Він в кожному кроці, у кожній маленькій перемозі. І хоч як важко зараз, я знаю, що це не кінець. Це новий початок. Я буду жити так, як  хотів би він, і я буду пам’ятати його назавжди.

Кожного разу, коли я досягатиму чогось, буду думати: «Татку, я зробила це. Ти б пишався» І навіть якщо  не можу подзвонити йому, я знаю, що він чує мене. І це приносить мені спокій.

І коли я відчуваю біль, я знаю, що це просто частина шляху. Це нагадування, що ми любимо, і що любов не зникає, навіть коли фізичної присутності вже немає. Моя любов до нього - це те, що ми будемо разом завжди. І з цією думкою я буду жити. Якби тато бачив мене зараз, він би гордився тим, якою я стала сильнішою. Буду продовжувати йти вперед. Заради нього. Заради себе.