Бабенко Діана, 1 курс, Фаховий коледж економіки і технологій

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шутенко Ольга Павлівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Чи вірите ви у випадковість деяких подій та обставин? Чи ділите ви їх на значні або незначні? Чи, може, ви, як і я тепер, переконалися у тому, що іноді один випадок, одна зустріч, а подекуди навіть відчуття або думка, що промайнули, здатні змінити твій світогляд, перекроїти душу, подарувавши міцну і надійну опору на все подальше життя?

5 березня, дев'ята вечора. Чергова повітряна тривога – і за мить грохот вибуху, який  немов розсік повітря і простір навпіл. Страх і паніка накрили мене потужною хвилею від усвідомлення того, що моє місто знову стало мішенню підступного ворога. Опанувавши хвилювання і підступний тремор у руках, взяла телефон - інтуїція підказала спершу подзвонити бабусі. Довгі гудки очікування, звістка, що прилетіло в готель «Центральний» (а будинок моєї бабусі – просто за ним) – і нарешті її схвильований голос.

Ніби через вічність, долітають уривки її фраз: жахлива пожежа, крики, багато постраждалих…

Навіть не пам’ятаю, як ми з мамою нарешті дісталися бабусиного будинку. Усе довкола нагадувало жахливу мізансцену з фільмів про апокаліпсис: розкидані уламки, бите скло вікон, зірваний із даху готелю шифер, скловата  на гіллі дерев, пощерблені вибухом стіни будинків... Дах готелю все ще палав. Повітря було наповнене гірким димом, пилом і відчаєм людей, що висів у повітрі дамокловим мечем. Десь з верхніх поверхів бабусиного під’їзду кричала і благала про допомогу жінка. Як ми потім дізналися від бабусі та інших сусідів, вікна її квартири виходили на понівечений готель, вибуховою хвилею її літню матір відкинуло від вікна, внаслідок падіння вона була сильно травмована і не могла йти.

Але тоді ми не знали подробиць. Розпачливий голос жінки, здавалося, різав по живому, безпорадна метушня розгублених людей лякала ще більше…

Аж ось із сусіднього під’їзду з’явилася група чоловіків у брудному домашньому одязі, капцях, з посіченими обличчями, які, вочевидь, самі потребували медичної допомоги, але згуртувалися для допомоги іншим. Вони поспіхом зникли у бабусиному під’їзді, а за кілька хвилин ми зустрілися на сходах: вони обережно несли на ковдрі поранену літню жінку.

Один із них сказав, звертаючись до жінки: «Тримайтеся, рідненька! Усе буде добре».

Цієї миті цілий рій думок і почуттів спалахнув у мені...Жодна вишукана промова не справляла на мене такого надсильного враження, як ці прості слова, сказані незнайомцем. Чомусь одразу згадала фразеологізм «Своя сорочка ближче до тіла», який раніше видавався мені цілком логічним твердженням… А тепер він видався обурливим! Може, це ще один ворожий наратив, нав'язаний нам у вигляді "народної" мудрості. Адже тільки-но я зрозуміла: люди, які без вагань кидаються на допомогу, небайдужі до болю інших; їхня жертовність, милосердя й оте, таке щире "тримайтеся, рідненька!" - зовсім не вписуються в рамки "своєї сорочки"!

Додому довелося йти пішки. Комендантська година. Ані громадського транспорту, ані таксі, ані знайомих, які могли б допомогти. Нам, знесиленим від пережитого й побаченого, дорога здавалася нескінченною…

Раптом біля нас зупинився автомобіль, і  двоє юнаків запропонували підвезти нас, не ставлячи жодних питань, крім адреси. Від грошей, які пропонували мама з бабусею, рішуче відмовилися і, здалося, що ця пропозиція навіть образила їх…

Цей день назавжди закарбувався в моїй пам’яті. Страшний, тривожний, але водночас сповнений людяності і приємних відкриттів: підтримка і  допомога наділені величезною силою, здатною врятувати життя або змінити його на краще. За теперішніх обставин, коли наш світ більше схожий на дефіле загроз і страхів, допомога  може набути різних форм: чоловіки, що рятують сусідку (а, може, і твою віру в людей), чи водій, який зупиняється вночі, щоб підвезти незнайомців. Вона — поруч. І це наша рятівна аксіома, що допомагає вистояти!