Я з Миколаєва... Це місто-герой. Жити в прифронтовому місті — це особливий, дуже важкий досвід. Війна вкрала в мене відчуття безпеки під власним дахом. Дім перестав бути фортецею. Найстрашніше було чути, як вибухи лунають поруч, і розуміти, що твій будинок — уже не захист. Сходи в підвал чи коридор стали нашим щоденним маршрутом.

Я ніколи не думав, що слово «ранок» може перестати означати сонце і запах маминих млинців. Для мене тепер це слово назавжди буде пахнути пилом, крейдою та страхом. Найстрашніший день прийшов саме вранці. Раптом — удар. Звук, від якого закладає вуха. Стіни здригнулися так, ніби наш будинок був картковим. Люстра впала і розбилася на тисячі уламків. Вікно вилетіло з рамою.

А потім почалося найжахливіше. Над нами роздався жахливий тріск. Зі стелі посипалась штукатурка, і ми почули, як щось важке осідає — це була стіна або перекриття в квартирі над нами. У цю мить я побачив справжній жах у очах своїх батьків. Наш дім сам став загрозою. Крихка пастка з бетону. Ми могли поховатися заживо під його уламками. Нічого не було страшніше за цю думку.

Ми вижили, але щось у нас всередині теж тріснуло. Проте я став сильнішим. Я навчився жити із порожнечею, бо багато моїх друзів поїхали. Зараз я захоплююся програмуванням, граю на гітарі та займаюся важкою атлетикою. Моя заповітна мрія — заробити грошей, щоб допомагати своїм батькам і людям, які цього потребують. Я навчився цінувати кожну мирну хвилину. Сміх у сховищі чи спільна гра — це те, що тепер надає мені неймовірну силу.