Костушевич Катерина Миколаївна, вчитель, Філія "Васьковецька гімназія Ізяславського ліцею №5 імені О.П.Онищука"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Стою на Алеї пам’яті захисників у парку Слави міста Ізяслава. Сюди я прийшла, щоб вшанувати пам’ять тих Героїв, які загинули у російсько-українській війні, та підтримати родичів двох моїх учнів: Захарова Олександра та Дячука Юрія,-  маму , Юлію Іванівну та дружину Вікторію Василівну відповідно. У мене в руках квіти. Їх тут безліч… Низько вклонившись, я обняла обох жінок, не по роках посивілих, але незламних, впевнених в собі. А їм і треба бути такими, бо у них  - діти, внуки, матері.

А вздовж Алеї ще багато людей…Ой, як багато… Їх привела сюди війна.

Пригадую, як для мене починався цей страшний день.. Був звичайний зимовий ранок. Та ні, незвичайний, тому що подзвонила  сусідка через стіну о 6 годині ранку і запитала: -Ви спите? -Та ні,  - відповіла я. – А що сталося?

Сусідка витримала паузу і схвильованим  голосом  промовила: -Ввімкніть телевізор. Почалася війна. Затремтіли ноги… Але я швидко піднялася – і до телевізора… Серце вискакувало із грудей, на очі нахлинули сльози. В голові купи думок і запитань: -Як? Чому? З ким? З «братами»?

Не вірилося,  не вірилося … А очі бачили, а вуха чули: «Війна-а-а!».

Моє покоління війни не знало, хіба що із книг, фільмів та розповідей бабусь, батька та матері. Пам’ятаю, батько розповідав, як фашисти в’їхали в село Коськів, що на Шепетівщині: «Вони їхали на мотоциклах, у касках, із закачаними до ліктів рукавами, а ми, малі, стояли і дивилися їм вслід ( батькові тоді було лише 5 років)». А матері - лише три рочки. В її сім’ї було трійко маленьких дітей, які залишилися напівсиротами, тому що війна забрала їхнього татка, мого дідуся Юхима, який навіки спочив у братській могилі  містечка Vicovu de Sus (Верхній Віков) в Румунії.  

Друга світова війна залишила за собою багато пам’ятників, обелісків, меморіалів не тільки в Україні, а й поза її межами.

Отож неспроста і цю Алею розмістили навпроти вічного вогню, де викарбувані імена наших дідів і прадідів, що полягли у Другій світовій. Два покоління захисників… Два покоління незламних, мужніх, волелюбних… Два покоління ПАТРІОТІВ –ГЕРОЇВ!..

Вічна Слава ГЕРОЯМ  усіх воєн!

Багато запитань, багато розмов, багато побаченого  вперше. Ох, як багато!.. Та я не з лякливих. І не з тих, що опускають руки. До того ж  працюю в школі. Спершу потрібно було провести безліч бесід з дітьми: заспокоїти, підтримати, вселити оптимізм і промінчики боротьби. А яка наша боротьба? Це – волонтерство. Всього доводилося робити упродовж цих буремних років: спочатку разом із колегами плела маскувальні сітки, ліпила вареники, робила голубці, салати  в школі, потім, коли настала зима, взялася за в’язання носків, дали клич пекти печиво – і я внесла свій вклад. А ще безліч донатів на ЗСУ, малюнки, вітальні листівки, консервація тощо.

Я, як і всі, всіляко стараюся наближати перемогу. І дуже сподіваються, що вона настане.

Настане для тих, хто втратив найдорожче – своїх рідних: сина, батька, брата, вірного товариша, доньку, сестру, маму, дідуся, бабусю. Настане й для тих, хто залишився без домівки і вимушений був шукати прихисток в безпечних куточках України, як  моя учениця Марійка Коваленко, чи за кордоном. Настане для тих, хто всіляко допомагав кувати Перемогу: для мене, моєї родини,  учнів, колег, просто знайомих і небайдужих українців та України.

Тож не втрачаю Надію. Живу Перемогою добра над злом. І, як у всіх казках, вірю, що воно так і буде.

А поки що голосно завиває сирена. Я із своїми учнями йду в укриття. Сьогодні уже втретє. І дай Бог востаннє, тому що вже так хочеться Миру і спокою.