Коростильова Єлизавета, 1 курс, Державний навчальний заклад "Професійний ліцей сфери послуг м.Хмільник"
Вчитель, що надихнув на написання есе - Ніколюк Олена Іванівна
«1000 днів війни. Мій шлях»
Якось Хемінгуей пообіцяв написати твір з 6 слів, який стане найзворушливішим. Написав... Виграв парі... Я почула фразу з 5 слів, найжахливішу фразу часів повномасштабної війни. 5 слів, які розказали про звірства російських нелюдів:
- У Маріуполі стогнали будинки тижнями…
І у моєму рідному Гуляйполі…Постійні обстріли… Приватний сектор, п’ятиповерхівки під постійними обстрілами… Вся територія постійно під обстрілами… Живого майже нічого вже не залишилося, маю на увазі, будівель…
Де ж отой блаженний час, коли у годину безсоння стомлена від робочого дня мама обіймала мене і шепотіла: «Порахуй до ста…»?
І я, як отой мультиплікаційний Петрик П’яточкин, намагалася рахувати чи то слоненят, чи то баранчиків, чи просто лічила, аж поки не приходила дрімота.
З березня 2022 року усе не так… Ми дорахували до ста – і діти, і дорослі, котрі пізнали цю долю у добу лиха. І нам би, можливо, хотілося, дорахувавши до сотні, не заснути міцним сном, а навпаки прокинутися, щоб увесь цей жах російської агресії виявився нічним кошмаром, а не буденністю. Тільки ж воно ані засинається, ані прокидається по-людськи. Бо давно вже не працюють ні «баранчики», «ні слоненята», ні тридцять крапель барбовалу; бо що-що, а рахувати за цей час ми навчилися справно.
Особливо…оті сто днів окупації… страх, безсилля, лють, гнів, відраза, огида, бажання помсти...
В одному з моїх улюблених дитячих творів "Піноккіо" Карла Коллоді є момент, коли головного героя проковтнула акула і він опинився у повній темряві. Ситуація здавалась безвихідною і тунець, якому також не пощастило опинитися разом з ним у шлунку акули, на питання хлопчика "Що ж тепер робити?" відповів: "Нічого. Чекати поки акула нас перетравить..."
Цей момент я згадала, коли після чергового ракетного обстрілу ми залишились без води, опалення, зв'язку та світла.
Спочатку хотілось виплакатись і вилаятись, а потім заснути і прокинутись коли все буде добре... На якийсь час я дійсно виключилась, але потім взяла себе в руки і заставила вийти в магазин за водою... Волога крапала зверху і хлюпала знизу. Сирість пробирала до кісток.
Крізь темряву і мряку я йшла назустріч світлу...
У невеличкому магазині, що працював від генератора, світилося і було людно. Я стала в чергу за водою, що розтягнулася на пів магазину. Покупці поводилися чемно, не штовхалися, спілкувалися між собою і жартували. Кожен розповідав свою історію. Стояти довелось довго і я, нарешті, також здалась: зняла свою, мокру від дощу, шапку і відкрилась людям... Діалоги були теплі, привітні, веселі... Люди потребували підтримки і дарували один одному тепло... Поступово на душі теплішало і з магазину я вийшла у зовсім іншому стані...
І раптом подумала, що опинившись у складній ситуації, ні в якому разі не варто закриватися у собі, бо від того нікому не добре.
Навколо багато таких, як ти, що потребують можливо саме твого теплого і щирого слова. Нічого особливого. Добрий жарт, усмішка, приємні слова... Це так мало і так багато водночас. Я зрозуміла ціну таким дрібницям і те, що не варто чекати "поки акула вас перетравить". Просто треба щось робити для того, щоб змінилась реальність, змінилось те, що вам не подобається.
Картинку в своїй уяві можна міняти, а світло має найбільшу цінність саме у темряві!
Коростильова Єлизавета, 1 курс, Державний навчальний заклад "Професійний ліцей сфери послуг м.Хмільник"
Вчитель, що надихнув на написання есе - Ніколюк Олена Іванівна
«1000 днів війни. Мій шлях»
Якось Хемінгуей пообіцяв написати твір з 6 слів, який стане найзворушливішим. Написав... Виграв парі... Я почула фразу з 5 слів, найжахливішу фразу часів повномасштабної війни. 5 слів, які розказали про звірства російських нелюдів:
- У Маріуполі стогнали будинки тижнями…
І у моєму рідному Гуляйполі…Постійні обстріли… Приватний сектор, п’ятиповерхівки під постійними обстрілами… Вся територія постійно під обстрілами… Живого майже нічого вже не залишилося, маю на увазі, будівель…
Де ж отой блаженний час, коли у годину безсоння стомлена від робочого дня мама обіймала мене і шепотіла: «Порахуй до ста…»?
І я, як отой мультиплікаційний Петрик П’яточкин, намагалася рахувати чи то слоненят, чи то баранчиків, чи просто лічила, аж поки не приходила дрімота.
З березня 2022 року усе не так… Ми дорахували до ста – і діти, і дорослі, котрі пізнали цю долю у добу лиха. І нам би, можливо, хотілося, дорахувавши до сотні, не заснути міцним сном, а навпаки прокинутися, щоб увесь цей жах російської агресії виявився нічним кошмаром, а не буденністю. Тільки ж воно ані засинається, ані прокидається по-людськи. Бо давно вже не працюють ні «баранчики», «ні слоненята», ні тридцять крапель барбовалу; бо що-що, а рахувати за цей час ми навчилися справно.
Особливо…оті сто днів окупації… страх, безсилля, лють, гнів, відраза, огида, бажання помсти...
В одному з моїх улюблених дитячих творів "Піноккіо" Карла Коллоді є момент, коли головного героя проковтнула акула і він опинився у повній темряві. Ситуація здавалась безвихідною і тунець, якому також не пощастило опинитися разом з ним у шлунку акули, на питання хлопчика "Що ж тепер робити?" відповів: "Нічого. Чекати поки акула нас перетравить..."
Цей момент я згадала, коли після чергового ракетного обстрілу ми залишились без води, опалення, зв'язку та світла.
Спочатку хотілось виплакатись і вилаятись, а потім заснути і прокинутись коли все буде добре... На якийсь час я дійсно виключилась, але потім взяла себе в руки і заставила вийти в магазин за водою... Волога крапала зверху і хлюпала знизу. Сирість пробирала до кісток.
Крізь темряву і мряку я йшла назустріч світлу...
У невеличкому магазині, що працював від генератора, світилося і було людно. Я стала в чергу за водою, що розтягнулася на пів магазину. Покупці поводилися чемно, не штовхалися, спілкувалися між собою і жартували. Кожен розповідав свою історію. Стояти довелось довго і я, нарешті, також здалась: зняла свою, мокру від дощу, шапку і відкрилась людям... Діалоги були теплі, привітні, веселі... Люди потребували підтримки і дарували один одному тепло... Поступово на душі теплішало і з магазину я вийшла у зовсім іншому стані...
І раптом подумала, що опинившись у складній ситуації, ні в якому разі не варто закриватися у собі, бо від того нікому не добре.
Навколо багато таких, як ти, що потребують можливо саме твого теплого і щирого слова. Нічого особливого. Добрий жарт, усмішка, приємні слова... Це так мало і так багато водночас. Я зрозуміла ціну таким дрібницям і те, що не варто чекати "поки акула вас перетравить". Просто треба щось робити для того, щоб змінилась реальність, змінилось те, що вам не подобається.
Картинку в своїй уяві можна міняти, а світло має найбільшу цінність саме у темряві!
.png "Імена")
