Рибальченко Ангеліна, ДНЗ "Білгород-Дністровський професійний будівельний ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Жаботинська Світлана Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Коли почалася війна, мені здавалося, що це тимчасово. У кожних новинах рясніли заголовки про події, які здавалися настільки нереальними, що їх важко було сприймати як частину власного життя. Але з кожним днем війна ставала ще ближчою, і ми ставали свідками того, як життя докорінно у всіх змінюється.

Цей шлях, який тягнеться вже тисячу днів, став для мене не лише випробуванням, а й уроком, що відкрив новий вимір у світосприйнятті та у сприйнятті себе.

З перших днів війни довелося пристосовуватися до нової реальності. Зміни прийшли раптово і забрали звичне відчуття стабільності. Спочатку це були хвилини тривожних новин, що згодом перетворилися на години очікування й невизначеності.

Війна змусила мене по-новому оцінити кожен день, кожну мить, яку раніше сприймала як належне. Мій шлях із перших днів війни був наповнений тривогами, але поступово в мені почало пробуджуватися відчуття відповідальності за те, як я проживаю свій час.

Час ішов, і, окрім страху, прийшло розуміння: війна об’єднала нас як народ. Ми, хто залишився, стали однією великою родиною, готовою підтримати одне одного в будь-який момент.

Я бачила, як люди діляться останнім, збирають допомогу для тих, хто на передовій, і створюють мережі підтримки. У ці моменти я відчула силу нашої нації, яка, попри все, залишається єдиною.

Війна змінила мої пріоритети. Якщо раніше я мріяла про особисті успіхи, то зараз відчуваю потребу працювати на благо інших. Я долучилась до волонтерського руху, допомагаючи тим, хто найбільше цього потребує.

Ми виготовляємо окопні свічки, які допомагають не лише зігрітися, але й підігріти воду чи приготувати каву. Це чудовий варіант, бо такі маленькі свічки горять півтори години та повністю вигорають, не залишаючи слідів. Є також варіанти, що можуть горіти до семи годин.

Також велика потреба у маскувальних сітках — і замовлення на них уже розписані на місяць уперед. Ми самостійно збираємо кошти, купуємо тканину, сітки та полотно. Свої вироби створюємо, спираючись на відгуки військових, які надсилають нам фото або відео ландшафту, щоб ми максимально підібрали відповідні кольори.

Щодня до нашого центру приходять близько 20 людей: хтось ріже та готує клаптики, хтось плете сітки, хтось допомагає з пакуванням. Більшість волонтерів — це переселенці з прифронтових областей.

Там я познайомилась з волонтеркою Надією, яка поділилася своєю історією «втечі від війни». У нас багато спільного. Всі тут, як одна велика родина.

Мій шлях війни — це шлях до усвідомлення своєї ролі у великій спільноті. Це відчуття причетності до спільної справи надає моєму життю сенс.

Проте найголовніший урок, який я винесла за ці тисячу днів — це цінність людського життя і свободи. Я бачу, як дорого ми платимо за свою незалежність, і це не дає мені права залишатися байдужою. Тому я намагаюся робити все можливе, щоб підтримати тих, хто зараз на передовій, щоб не марнувати жодного дня й жити так, ніби кожна мить — остання.

Цей шлях війни — це шлях зростання й усвідомлення. Я зрозуміла, що наше життя, наша воля та наша свобода — найцінніше, що ми маємо.

І хоча я не знаю, коли настане мир, знаю одне: тисяча днів війни зробили мене сильнішою, об’єднали мене з моїм народом і допомогли відчути, що ми здатні подолати будь-які труднощі.