Конега Юлія, 11 клас, Кириківський ЗЗСО І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе — Михайленко Тетяна Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна – це страшне зло, яке приносить багато горя та болю. Новини за новинами, день за днем я розуміла, як багато ми втрачаємо, не цінуємо…

Мій рідний Тростянець був окупований місяць. Це тижні очікування, постійної тривоги та злоби. Я тисячі разів згадувала його красу та історичну цінність. Як шкода, що до війни він здавався мені звичайним. Коли в центрі міста російські військові розташували колони своєї техніки й обстрілювали населені пункти, здавалося, «далі» вже не буде. Але надія знову й знову поверталася до нас. І недарма! Тростянець відбудовують. Місто живе та тішить музеями та пам’ятками…

Рідна Кириківка! Жителям нашого селища також довелося непросто. Мій населений пункт бомбили декілька тижнів. Охтирка стала першим містом в Україні, куди на танках уторглися російські окупанти. Над нами почали щодня літати гради, а потім рашисти скидали вакуумні бомби.

Інколи доводилося сидіти без світла та водопостачання. Моя сім'я до останнього мала надію та трималася вдома, але один випадок остаточно все змінив. Ми саме святкували день народження сестри. Аж раптом почули страшний звук. Гул від літака змушував згадати все життя за лічені хвилини.

Саме тоді прилетіло за сто метрів від нашого дому. Жити в паніці та страху не було сил. Ми не просто боялися сходити в магазин, було лячно стояти біля вікна. Прийняли рішення поїхати на Закарпаття.

Краса місцевості заворожувала, але коли згадувала про дім, то ставало сумно. Я нарешті почувалася в безпеці, та бажання поїхати в рідне село мене не покидало. Як зараз пам’ятаю балачки з сестрою вночі про довоєнний час. Сміялися та мріяли, що все буде, як раніше. Через декілька тижнів нам удалося вмовити маму повернутися додому.

Особливо я пишаюся своїм дядечком Андрієм, який із перших днів війни вивозив жінок із дітьми. Він розповідав, що одного разу їх застав авіанальот. Щоб не налякати матусь, у яких на руках були немовлята, він упевнено казав, що це наші. У дядька вийшло уникнути паніки. Згодом він пішов захищати країну на гарячих точках.

Зараз дядько отримав важке поранення, але його сила духу переконує, що все буде добре. Він не збирається довго «засиджуватися» й скоро знову продовжить боронити державу. Одночасно смуток і гордість охоплює моє серце.

Навесні, коли здавалося, що Сумщина вже в безпеці, особливих руйнувань зазнала Велика Писарівка. Щодня читала новини, лякали прильоти, боялася «завтра». Одного вечора зателефонував знайомий і повідомив про родичів, які покинули рідний дім. Без вагань ми одразу прийняли цю сім’ю. Вони звикли до постійних обстрілів, ущент зруйнованих будинків, покинутих голодних собак, які бігають вулицями. Була примусова евакуація. Людей майже не лишилося, тільки пенсіонери, яким шкода їхати з дому. Зараз у Писарівку знову повертаються люди, але там усе ж небезпечно.

Мені й досі не віриться, що війна триває так довго. Одночасно тішить, що люди міцні духом та підтримують наших захисників: проводять різноманітні акції, волонтерять.

Ми з друзями організували аукціон в'язаних іграшок, кошти з якого будуть передані на ЗСУ. Це не перша наша благодійна акція. Зовсім скоро почнуться холоди, тому ми знову розпочали робити грілки та свічки для воїнів.

Оскільки моє село прикордонне, часто буває гучно. Щодня із вдячністю згадую наших військовослужбовців, які борються за рідну землю.

Жити під мирним небом – це і є щастя. Саме українські захисники й захисниці стали символом хоробрості, патріотизму й боротьби народу за свободу та незалежність. Отже, живімо й цінуймо кожен день! Уперед до Перемоги!