Білохвост Іван, 10 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Усе почалося несподівано 24 лютого 2024 року. Четвер. Ще один день і, нарешті, п’ятниця, а далі – вихідні. Мені на той момент було 13 років. Я спав у своїй кімнаті. Спав, як я думав, міцно. Але, на своє велике здивування, прокинувся. Ви спитаєте: «Чому на велике здивування? Що тут такого?» А справа в тому, що мене завжди в робочі дні будила мама, а зараз я прокинувся сам. Я навіть будильника не ставив. Подивився на годинник: 7:00. «Дивно, – подумав я, – вже така пора, а мене ніхто не будить». Прислухавшись, я почув знайомі голоси. Це була моя тітка, рідна молодша сестра моєї мами, її чоловік і мій тато, який повинен вже бути на роботі. Голоси йшли з кухні. Я трохи полежав і вирішив дізнатися, що відбувається, бо питань в мене було багато, а відповідей взагалі не було.

На кухні мене зустріли не тільки тато, тітка й дядько, а й мама, яка виглядала стурбованою. Вона обійняла мене і сказала: «Все буде добре». І я зрозумів, що в ліцей навчатися, судячи з усього, ніхто не йде.

Після цього я поглянув на телевізор. На каналі йшли новини ТСН під заголовком: «Російське вторгнення в Україну: день 1». Я повернувся в свою кімнату не стільки перевдягнутися, як зрозуміти все, що я щойно побачив, почув і відчув одночасно.

Я взяв телефон і побачив дуже, ні, не правильно, ДУЖЕ багато повідомлень у групі «7 клас без вчителя» у вайбері, в якій був і я. Всі обговорювали війну та що буде далі. Писати однокласники почали ще з 6 ранку.

Першим було повідомлення, надіслане моєю однокласницею ще в 6:01: «Ну все, будемо прощатися». І тут, як кажуть, пішло-поїхало.

Вже навіть не пам’ятаю чим снідав, але точно пам’ятаю, що після цього запитав дозволу пограти на ігровій консолі. Мама дозволила, аргументуючи це тим, щоб я міг відволіктися від теперішньої ситуації. Пам’ятаю, як під час гри я прочитав у групі повідомлення однокласника про те, що він буде сідати робити на завтра (на п’ятницю, 25 лютого) проєкт з географії, адже «це ненадовго, все скоро стабілізується», тому треба сідати за уроки. Поки я грав, у групі кипів хаос.

Більшість писали про постріли, які вони чули, або про те, що недалеко від їхнього будинку щось пролетіло. Чесно, я тоді взагалі нічого не чув: ні як щось стріляє, ні як щось літає, тому не розумів, чи може це бути правдою.

Через декілька годин мої батьки окреслили плани рівня «Що робити далі?». Було прийнято рішення, що тітка з дядьком везуть дітей (свою дочку і мене) у місто Звенигородка Черкаської області до бабусі й дідуся по маминій лінії на деякий час, поки все заспокоїться. Батьки їхати відмовилися. Тато не захотів кидати хату, а мама його одного в такій ситуації відмовилася залишати. Тому о 17.00 ми відправилися в дорогу. Я зрозумів, що забув свій телефон, але повертатися вже не було як.

Замість чотирьох годин дорога тривала всі 7 – були затори, пункти пропуску, перевірка документів, очікування. У Звенигородці, крім бабусі й дідуся, нас вже чекали моя двоюрідна старша сестра разом з її чоловіком, які приїхали з Києва на кілька годин раніше.

На наступний день ми дізналися, що Іванків окупувала російська армія. Ми всі дуже переживали за наших рідних, які там залишилися, і жили з надією, що з ними буде все добре. Через декілька днів до нас приїхали з Києва мій рідний старший брат разом з його дівчиною і французьким бульдогом Нікою. Їм пощастило знайти перевізника, бо виїхати без власної машини з Києва вже було нереально важко. Нас стало десятеро. Спали всі одягнені, по тривозі ховалися в погріб.

Через тиждень ми втратили будь-який зв’язок з моїми батьками і батьками дівчини мого брата, яка теж з Іванкова. Ніхто не розумів, що трапилося.

Старші ледь не цілодобово сиділи біля телевізора, перечитували сповіщення в телеграм-каналах, намагаючись хоч щось дізнатися про Іванків. Потягнулися довгі дні важкого очікування. Я намагався себе підбадьорити, що все має бути добре, бо не розумів, що насправді відбувається, адже слово «війна» здавалося якимось нереальним, з підручника історії.

Коли в новинах з’явилася перша інформація про бої на Київщині, події в Бучі та Ірпені, нам, дітям, заборонили дивитися телевізор. Тоді мені реально стало страшно за батьків. Чи живі? Чи побачимося ми ще?

Ранок 1 квітня розпочався з дзвінка батьків о 7 ранку. Для цього вони піднялися на місцеву дев’ятиповерхівку і використали мій телефон, єдиний, який добре працював у тому місці. Батьки ще не знали, що Іванків вже звільнили, але сказали, що чомусь надто тихо в селищі. Важко уявити наші емоції: ми сміялися і плакали одночасно. Потім по телевізору дізналися, що Іванків і всю Київщину звільнили від окупантів.

А вже 19 квітня сталося Чудо: на день народження мого брата приїхали наші мама й тато разом з нашим доберманом Роксі. Мама плакала, бо довго не бачила нас усіх, а батько був щасливий, що з нами все добре.

Тож, якщо ви запитаєте мене: «Чи змінилося моє життя після початку війни?», я вам з впевненістю відповім, що так, змінилося, настільки, що мені навіть незвично згадувати, яким я був до війни. Уже не повернеш той час. Але я вірю, що зовсім скоро настане день, коли радісна звістка про Перемогу дасть початок новому життю.