Аліна Шведовська, 9 клас
«Вовковинецький ліцей» Вовковинецької селищної ради 
Хмельницького району Хмельницької області,
Вчитель, що надихнув на написання есе: Троніцька Любов Вячеславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Нічого не віщувало біди. Аж раптом пролунав вибух. Один… Другий…

Ранок 24 лютого 2022 року назавжди залишиться в моїй пам’яті, як і в пам’яті кожного українця. Він став початком справжнього пекла.

Спросоння я не могла зрозуміти, що це за звуки. На порозі моєї кімнати стояв тато. В його очах була тривога. Схвильованим голосом він сказав: «Доню, війна почалася». У цей момент я відчула, як серце почало битись дуже швидко. Руки тремтіли, а в голові виникало багато запитань, відповіді на які не було. Думки наче розривали мене зсередини. Метушня охопила наш дім. Ще не до кінця усвідомлюючи усе, ми поспіхом одягались, збирали тривожну валізу та намагалися зателефонувати рідним, щоб знати, чи все в них добре. 

У той час все, що я знала про війну з історії та різноманітних фільмів, перетворилося на жахливу реальність.

Життя змінилося в одну мить. Тривога та паніка охопила людей. Ніхто не міг уявити, що все станеться так неочікувано й швидко. Важкі новини з’являлися одна за одною. Сумнівів, що війна – не сон, а дійсність, не було.

Життя українців розділилося на «до» та «після». Родини розлучалися. Багато людей стали на захист нашої держави. А ті, які колись мали власну оселю, стабільну роботу, величезні та світлі плани на майбутнє, опинилися в чужих селах, містах, краях, намагаючись знайти захист. Я з мамою також була змушена залишити все, що було нам найцінніше та шукати безпеку за кордоном. Це було досить складне рішення. Зібравши необхідні речі, ми вирушили в дорогу. На серці було неймовірно важко та болісно: прощання з рідними, невідомість та сумні очі тата, який проводжав нас.

Попереду  чекали три дні важкої дороги, бо автомобілів було дуже багато. Люди мали наляканий і розгублений вигляд. Дехто навіть плакав.

Коли ми перетнули кордон між Україною та Польщею, мене охопили дивні почуття. Було тривожно і страшно. Ми опинилися в  країні з чужою мовою та культурою, не розуміючи, що нас очікує. Зупинилися у моєї хрещеної. Здавалося б, нам було набагато простіше, ніж тим, хто приїжджав у невідомість і не мав жодних знайомих. Так, я з цим погоджуюсь, але не повністю. Наші перші дні були надзвичайно складними. Я дуже сумувала за домівкою, рідними, за звичним життям. Кожна  новина з України завдавала болю. Водночас, ми були вдячні, що живі і в безпеці. Поступово ми звикали до нового життя. Мама працювала, і ми переїхали в окрему квартиру. Познайомилися з чудовою, щирою та привітною  полькою. Вона частенько запрошувала нас в гості та навчала мене польської мови. Але серце продовжувало сумувати за домівкою, у ньому не згасала віра, що скоро війна закінчиться.

Перебування в Польщі залишило багато приємних спогадів. Було надзвичайно цікаво та захоплююче відвідувати нові місця, пізнавати нову культуру.

Проте, в душі все частіше виникало бажання повернутися додому. Нарешті та довгоочікувана мить настала. Пакую валізу! Їдемо додому!  Хвилювання та очікування переповнювали мене. Кордон… На серці тепло. Ще кілька хвилин - і я на рідній землі. Обійми, поцілунки і сльози радості. Нарешті я вдома! Душу наповнює щастя, затишок й тепло.

Тепер, згадуючи свій закордонний досвід, я зрозуміла як сильно люблю свою країну.

Війна – це трагічний результат людської ненависті і жорстокості. Для нас вона стала жахливою реальністю, яка перевернула життя з ніг на голову та залишила глибокий слід на серці. Ось вже майже три роки наш народ продовжує боротися за волю та незалежність. Війна навчила мене, як і багатьох українців, цінувати все, що маємо: родину, друзів, любов, мир і кожну мить життя. Боротьба триває, але в наших серцях живе віра в перемогу, яка дуже скоро настане. І тоді ми зробимо нашу країну найщасливішою, найкрасивішою та найсильнішою, бо ми – незламні.