Анастасія Михаревич, 10 клас  
Чудельський ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе:  Руднік Ірина Василівна

1000 днів війни. Мій шлях

2022 рік, 24 лютого, четвер, 3:40. Цей день змінив усе, всю свідомість українського народу. На українські землі прийшло зло – російська армія. Незадовго до цього дня вже була розповсюджена інформація про те, що в Україні може розпочатися повномасштабна війна, але я вважала, що це все вигадки.

Я не могла повірити, що війна можлива у сучасному світі, в XXI столітті…

Згадуючи 23 лютого, пам'ятаю, якою мирною була Україна. Ті дні до війни були такими спокійними і щасливими. Люди навіть не замислювалися над тим, що щось може змінитися так раптово. Як завжди, я пішла до школи. На перерві ми з подругою сиділи і сміялися з розмов про можливість війни. Ми, навіть жартуючи, вводили в Google запити на кшталт: "Куди тікати, якщо прийде Путін?". Усі ці новини здавалися безглуздими та надуманими. Але настав цей день. Я прокинулась з питанням до мами: «Чому ти мене не збудила до школи?».  Вона зі сльозами на очах відповіла: "Почалася війна, доню". Ці слова змінили все. Хоча південь та схід України зазнали найбільших ударів, ми в нашому селі теж відчули війну – хоча і не фізично, але морально. Вона торкнулася наших душ, зламала моральні якості, зруйнувала почуття безпеки.

Постраждали наші рідні, наші друзі. Ці перші дні війни запам'яталися найбільше. Ми не знали, що робити, як діяти, куди тікати. Кожен день був наповнений страхом і невизначеністю.

У новинах безперервно повідомляли про вибухи в різних містах. Здавалося, що звичний світ просто розсипався на частини. Багато людей в перші дні війни намагалися виїхати за кордон, або в безпечніші регіони. Вони пакували валізи з найнеобхіднішими речами, брали дітей і їхали в безпечні місця , щоб їхні діти не бачили цього жахіття. Але були й такі, хто залишився і вирішив боротися. Моя сім'я теж залишилася. Мені здалося, що неможливо просто втекти, залишити все, що тобі таке дороге. У кожного з нас є своя роль у цей важкий час. Хтось став волонтером, хтось допомагав армії, а хтось захищав рідні землі зі зброєю в руках. Минуло вже багато місяців. Війна змінила кожного з нас. Ми навчилися цінувати кожен день, кожен момент, проведений з рідними. Змінилися наші пріоритети. Речі, які колись здавалися важливими, втратили своє значення. Ми зрозуміли, що справжнє щастя – це мир, свобода і можливість жити на своїй землі без страху. 

Та війна триває. Кожен день приносить нові випробування і втрати. Але разом з тим зростає й наша сила, віра в перемогу.

Ми згуртувалися, стали сильнішими, мудрішими. Кожен наш день – це крок до свободи. Кожна наша дія – це внесок у майбутнє нашої країни. Коли закінчиться ця клята війна, я сподіваюся, що ми зможемо жити у вільній, незалежній Україні. 

Ми будемо пам'ятати кожного героя, кожну жертву, але водночас навчимося цінувати життя ще більше. Ця війна залишить глибокий слід у нашій історії, але й зміцнить нашу націю, згуртує народ.