24 лютого спала і почула гул. Одразу сказала, що це почалась російська війна. Ми чули вибух в Кульбакіному – так і дізналась. Вранці встали і дізнались. 

Одразу закупили їжу, я цукор взяла. Відразу пайки не давали мені, бо я тут не приписана, потім дівчата-волонтери добились, і я отримую пайки. У мене є господарство, до нас привезли ще пару курок із Прибульського, двоє поросят, вісім курчат. Дуже тяжко морально було. 

Мене шокував наш телевізор: там сильно багато негативу знімали. Ми тут на місці це все бачили і чули. Через нас літало і по нас сипалось пів дня, і все пройшло. 

Сильно мене вбивав телевізор - я його до сих пір не дивлюся. Одна інформація, щоб образити православ’я і душі. Так не можна. Потрібно навіть ворога поважати. Дуже тяжко чотири години чути вибухи.  Я телевізор не дивлюсь. 

Ми так і будемо в агресії жити, бо з телевізора вся агресія йде. Навіть люди кажуть, що тут стріляють і ми горимо, а інші в ресторанах гуляють і танцюють. Люди між собою говорять, що тут дітей хоронять, скільки людей поховали, а в Києві - танці. Це неправильно. По телевізору показують одне, а насправді люди приїжджають з Києва і кажуть, що все працює, ресторани працюють, всі гуляють, а в нас - період плачів, війн. 

Я сподіваюсь на мир. Перемир’я повинно бути. Є початок і є кінець, є чорне і  біле. Я думаю, що до березня місяця щось зміниться в кращу сторону.

Мрію, щоб моя дитина прийшла з фронту. Онуків хочу. Якщо є діти, значить, майбутнє є. Майбутнє – це наші діти.