Павлова Валерія, учениця 10 класу Запорізького ліцею №71

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарасова Тетяна Олександрівна

Війна. Моя історія

 – Мамо! Шостого березня ми будемо танцювати на головній сцені міста, уявляєш? У танці скорботи, на бетоні, у стінах хиткого дому я побачила війну... Люблю зиму за морозне відчуття свободи та легкості. Коли вдихаєш приємний холодний вітер, всі туманні думки розвіюються, а на серці відчувається спокій… Лютий 2022 року подарував мені спустошеність. У горлі – грудка, на щоках – сльози. Не одразу усвідомила весь жах війни…

Звичайний підліток прокидається, бо ж необхідно йти до школи, навчатися, писати самостійні та контрольні… У той буденний день більш за все я просто хотіла піти до школи, побачити однокласників… І раптом – бажання опинитися в безпечному місці, забути весь жах...

– Гаразд! Що ж мені робити? Війна… Виходить, треба зібрати всі необхідні речі… Приєднуйся до уроків онлайн? Що? Мати рідна, зараз же війна, які уроки, яка школа?! Треба виїжджати з міста… Перелякані очі вчительки, перша тривога… І от ми в підвалі. Бетонні стіни та підлога...

Тато, напевно, народився в сорочці... За день до початку подій він ще перебував у Харкові, та вночі вирішив забрати всіх своїх робітників з собою й поїхати додому, до Запоріжжя, на відпочинок.

… Ешелони збройної техніки їхали до кордону. Почуте о п’ятій ранку: «Віталіку, тут летять бомби, стріляють! Ми забираємо все та тікаємо! Будівлі, де ви працювали, більше немає!». Серце здригнулося…

Мати, бабуся, сестра, батько та собака. Вирішено їхати за місто, на дачу…. Холодно, моторошно та … безглуздо. Батьки пішли до лісу шукати дрова, бо опалення відсутнє. Найстрашніше було бачити очі моїх рідних… Там – справжній страх смерті, темрява…

Але відсутність тепла, інтернету, імпульсивні конфлікти перекрила новина про ЗАЄС… Привіт, моя перша панічна атако! Дві пігулки заспокійливого… Але нічні тривоги та неконтрольоване тремтіння ноги тепер зі мною… Уявляєте, ми з сестрою тоді позмінно чатували новини, щоб відслідковувати зміни на фронті. Читали, а подумки звучало: «Благаю, тільки не приліт до наших рідних».

– Злітала до Єгипту, – сказала якось мати. І далі витрачала на їжу накопичені гроші, відкладені для довгоочікуваної відпустки... Життя моїх батьків, звісно, змінилося: робота зупинилась, бо зруйновані бомбами підприємства закривались… – Як нам далі жити?

  … За два тижні мій день народження. Дуже хотіла танцювальне взуття. Мрія стати видатним хореографом усе ще жевріла... Я танцювала годинами вимріяні етюди, була впевнена, що через нелегку працю досягну всього. Завіса опустилася, гра скінчилась...

З початком війни пропало відчуття крил за спиною. Танці все ще в моїй голові… Але тремтять від страху, як і я. Усе потрібно буде починати знову?

У холодні дні зими бабуся підтримувала мене щодня. Смаколики з того, що є під рукою, гарні вірші та смачний чай трохи бадьорили. Найрідніша вірила, що я зможу стати і космонавтом, і дизайнером... Та все було не так веселково, як здавалось. Вона багато нервувала та пропускала смерть кожної дитинки через себе, бо була вихователем у дитячому садку понад двадцять два роки. Спогади про маленькі оченятка, що сяяли від щастя, дарували їй спокій. Нині в її очах – лише нестерпний біль.

Невдовзі бабуся пішла з життя… За день до цього мені нарешті вдалося закінчити гарну картину для неї. Та моя мила вже ніколи не побачить малюнок із ромашками, які вона так обожнювала…

Війна відібрала в мене юнацьке життя, рідну людину, яка виховала мене, міцне ментальне здоров’я та почуття безпеки. Але вона не забрала мрію та бажання йти до своєї мети. Ми все зможемо! Хай виживе Україна! Хай живе Україна!