Маковоз Олександр, учень 11 класу Комунального закладу «Первомайський ліцей №6 Первомайської міської ради Харківської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коваленко Валентина Олексіївна

Моя Україна майбутнього

Я не знаю, чи є хоча б одна людина в Україні, яка б не мріяла про мир. Мир, коли не чуєш новин про постійні обстріли наших міст і сіл, коли не дізнаєшся щодня про загибель мирних жителів, про страшні руйнації на наших територіях, не йдеш проводжати в останню путь загиблих воїнів, що захищають нас до свого останнього подиху.

Коли почалася війна, я спочатку навіть не усвідомив остаточно, що сталося і як взагалі це сталося? Я був тоді учнем 9-го класу, радів життю, насолоджувався тим, що ми почали зустрічатися часто з друзями, бо ковід потихеньку відступив.

Я активно грав у футбол, старанно вчився, займався спортом. Міцно спав уночі, чекав на своє перше дитяче кохання, був упевнений у тому, що прийде завтра і все буде добре. Але 24 лютого почався масований обстріл України і вже в перший день ворог був на околицях Харкова, озвіріло прориваючись до нашого міста. Спочатку ми всі просто розгубилися. І дорослі, і діти. Не розгубилися тільки наші захисники.

Харків не скорився. Наше містечко перебувало зовсім поруч від лінії фронту. Ми не були в окупації і масованих обстрілів наші території не зазнали. Але подих війни відчули всі.

Мир… Слово, яке стало мрією. Що для мене значить мир? Це не тільки припинення війни. Це звільнення моєї держави від окупації. І Донбас, і Херсонщина, і Запорізька область – це Україна. Там живуть українці, там лунає українська мова, там знають і люблять Шевченка, читають Івана Франка й одягають вишиванки. Але справа не лише у національних символах. Справа у суверенітеті державних кордонів. І в 21 столітті ніхто не може їх порушувати. Це норма міжнародного права.

І якщо зараз ми не досягнемо саме такого миру, весь світ може опинитися у безодні жорстокості, анархізму, тоталітаризму, зникне цивілізоване співіснування держав. А я мрію про мир не лише для свого покоління, а й для наших нащадків. Тому мир сьогодні це тотожно відновлення суверенітету і кордонів України.

Багато хто з моїх однолітків мають на меті у майбутньому стати військовими, щоб захищати Батьківщину. Я теж думав про такий вибір. Але в якийсь момент зрозумів, що отримати військову підготовку і навчитися тримати зброю в руках – це не означає присвятити своє життя військовій справі.

Моя мрія – стати лікарем-хірургом. Рятувати життя, дарувати здоров’я – це найкраща справа у мирний час.

Я чомусь упевнений, що коли пролунає останній постріл цієї війни і останній окупант опиниться за лінією кордону, наша держава стане зовсім іншою. Ми не дозволимо процвітати корупції, ми не дозволимо виховувати дітей без патріотизму, ми не дозволимо нашій багатій і щедрій землі жити у бідності, а нашим людям, таким працьовитим і талановитим, їздити кудись на заробітки.

Так, ми зможемо все змінити, адже ми змогли перемогти страшного ворога. Переможцям все буде під силу.

Тому я буду вчитися ще старанніше, працювати над собою, займатися самоосвітою – щоб стати гарним лікарем, у якого буде оснащена за останніми європейськими вимогами операційна, з’явиться можливість проводити своїм пацієнтам якісну діагностику і мати в розпорядженні найкращі ліки.

А наша медицина буде найкращою і безкоштовною для кожного громадянина.

Ось таким я бачу своє майбутнє, яке нерозривно пов’язане з майбутнім України. І хай наші мрії стануть реальністю, а рідна земля стане вільною і незалежною, квітучою і щасливою!