Смірнова Вікторія, 8 клас, Берестинський ліцей №1 ім.О.І.Копиленка Берестинської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ващенко Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Чому? За що?» Ці слова міцно засіли в головах мільйонів людей, переплітаючись з нестерпним болем і відчаєм. Чи думали ми, що страшні події, які, здавалося б, канули у літа жахливою печаткою історії, знову повторяться?

Жах відлуння попередніх воїн став реальністю...

Зруйновані міста, спотворені долі... І лише душі загиблих світлими постатями виріють над згарищами, де колись квітло життя. Жахливий стогін пронизає серце, якщо заплющити на мить очі. Стогін матерів, дружин, сестер, дітей, які назавжди втратили часточку себе... А наша родюча земля...Хіба могла вона уявити, що водночас прийме до обіймів тисячі своїх дітей?

Стоять могили німі, зрошені слізьми рідних, а декого назавжди втратили безвісти. І лише надія тримає рідних їх на цьому світі.

Перші тижні повномасштабного вторгнення, здавалося, тривали вічність. Колони автобусів, автомобілів, потягів тягнулись нескінченною вареницею, наче кров, яка витікає з вен, назавжди змінюючи життя і долю тисяч людей. Відчай, біль, страх, безвихідь змінилися на виживання. Нестача продуктів, блекаут, мертва тиша зимових вечорів, все це додавало жаху новинам..

Всі завмерли в очікуванні і, з наставання ранку, сподівались почути, що атаку відбито і ситуація під контролем. Але змін не було. Із настанням вечора охоплював жах: чи переживемо ніч?

Це лихо дуже сильно згортувало людей, змусило подивитись іншими очима на багато речей. Те, що було ще звечора в пріоритеті, для багатьох, на ранок 24 лютого 2022 року втратило сенс.

Ми згадали, що значить людяність, взаємодопомога...

Я пам’ятаю, як тато швидко збирався, бо прийшло розпорядження терміново прибути у відділок по тривозі. Він намагався не видавати хвилювання, але його рухи були невпевненими. Як мама заспокоювала його, кажучи, щоб не хвилювався за нас, ми поруч і вона сильна. Як вона з ранку чіпляла рюкзак на плечі і, відвівши мене до сусідської бабусі, йшла шукати продукти по магазинах.

Ми з сусідами по черзі носили хліб, молоко, крупи, консерви... Я допомагала пакувати та розносити. Всі сусіди ділилися хто чим міг.

Заспокоювало те, що тато був поруч. Мама і інші дружини татових співробітників готували по черзі їжу і носили хлопцям, бо їм не можна було лишати пост.

Дні очікувань давали розуміння, що так, як раніше, вже не буде. Страшні новини все частіше лунали з екранів телевізора, охоплюючи місто за містом, безпомічність лякала.

Згодом страх змінився на рішучість. Треба зібратись, треба бути сильним, треба триматись. Так, водночас, діти подорослішали.

Я розуміла, що маю бути сильною, підтримувати маму, підбадьорювати тата. Але, не полишає питання: Чому? За що?

Як могли нас зрадити ті, хто завжди підтримував? Цей факт ще більше додає болю. Зрада прощення не має!

«Цей ранок назавжди відкрив мені очі,

та серце повірити досі не хоче.

Бо тато збиратися маму вмовляє...

Стріляють.

Ще миті – і місто залите вогнями,

і міцно за руку трима мене мама,

і страху немає, рахую хвилини

Ми сильні!»

Слова пісні «Наше небо» у виконанні дитячого гурту «Воїни світла» для багатьох стали криком душі. Чуттєві слова, сповнені страху, відчаю і сподівання звучать неначе заклик: Ми не маємо права здатись!

Бог милує наше маленьке місто. Захисники і захисниці на варті. А ми маємо всі разом зібратись, згуртуватись і допомагати нашим воїнам. Кожний має внести свій посильний внесок у наближення перемоги. Будьмо сильними, сміливими, рішучими, мужніми!

Єднаймось, Українці! Наближаймо перемогу!!!