За п’ять годин до нападу я поїхала до тата в гості у Запорізьку область, а чоловік був вдома, у Маріуполі. Він служив. Я прокинулася разом з усіма від новин, дуже переживала за чоловіка.

Ми купалися водою дощовою, яку збирали. Без світла сиділи, без зв’язку. Взагалі не було зв’язку майже два тижні. Я перебувала в селі, яке було відразу окуповане. І я не мала зв’язку, поки не виїхала у Запоріжжя.

Коли ми виїжджали, то не було «зеленого коридору». 

Ми їхали в машині, перед нами зупинився танк і почав стріляти. Було страшно. Ми не вірили, що зможемо доїхати до наших територій. 

Дорога була важка. Було дуже багато російських блокпостів. 

Ми добралися до Запоріжжя, у знайомих перебули десь тиждень і поїхали потягом до Львова. А там пересіли в автобуси безкоштовні, і вони нас довезли до кордону. Ми в Польщі побули добу, звідти нас відвезли до Німеччини. Там я перебувала приблизно дев’ять місяців, а потім повернулася з донькою в Україну.

Щодня живу з питанням: чи буде у мене «завтра», чи ні. Мій чоловік загинув у полоні. Хотілося б, щоб скоріше настала наша перемога, закінчилися обстріли і ми жили під мирним небом.