Башкірова Анастасія, 14 років, Гірницька гімназія №18, м. Гірник
Есе «Один день»
За мир, щоб сміятись!
За мир, щоб трудитись!
За мир, щоб троянди цвіли!
Щоб жито буяло і діти росли!
Цей зимовий лютневий ранок 2015 року нічим не відрізнявся від інших ранків у нашому маленькому шахтарському містечку. Я прокинулася у напрочуд гарному настрої, бо сьогодні передсвятковий день, і у школі відбудеться розважальна конкурсна програма до Дня Святого Валентина. Нарешті я зможу похизуватися новісінькою сукнею, яка чекала нагоди цілий місяць! Мама приготувала для нас із татком святковий сніданок – панкейки у формі сердець з полуничним джемом. Звичайно, я взяла з собою до школи, щоб пригостити подружок. Здавалося, що нічого не може зіпсувати сьогоднішній день.
Я вийшла на вулицю, озирнулася навколо. Все було вкрите білим мереживним покривалом. З ніжно - блакитного неба легенько опускалися пухнасті сніжинки. Наздогнавши своїх подружок, ми хутко поспішили до школи. Дорогою зустріли сусідського хлопчика, якого на санчатах везла у дитсадок матуся, і, як зазвичай, вулицею прогулювався дід Микола зі своїм великим, але добрим собакою Рексом. (Аби я тоді знала, що то була наша остання зустріч).
Шкільний день розпочався по – святковому тепло. Ми з однокласниками обмінялися «валентинками», побажаннями. Пролунав дзвоник – і розпочалися заняття.
Десь на третьому уроці небо почало затягуватися свинцевими хмарами, різко потемнішало, але навіть такі зміни погоди не могли зіпсувати святкової атмосфери, яка панувала в школі. Хтозна, може погода не просто так змінила настрій?
Після уроків ми з дівчатками завжди не дуже квапилися додому, але сьогодні чомусь усі поспішали (комусь потрібно на заняття гуртка, комусь на тренування). Я теж поспішала додому, бо вся родина планувала поїхати в гості до бабусі й дідуся.
Вийшовши за паркан школи, відчула, що повітря, яке зранку було таким волого свіжим, стало відчутно сухим, давлячим. Здавалося, що навіть через теплий одяг кожну кістку пронизує якийсь незрозумілий струм. Я захвилювалася, бо відчувала щось недобре. І тієї ж миті почула звук, той самий, нестерпний, пронизливий звук, який уперше пролунав навесні 2014 року. Ні, цього не може бути! Ні!
У голові миттю промайнули всі тренувальні вправи, інструктажі з безпеки життєдіяльності. А звук наростав, ставало ще прохолодніше й страшніше. Здалеку чувся пронизливий свист, який тягнув за собою клубки свинцевого диму. Ще трохи – і вуха полопаються. Сказати, що я злякалася – нічого не сказати.
А назустріч вже бігла матуся. Мені здалося, що саме в цю мить я повністю усвідомила, що мама – найрідніша людина у світі. Коли залишалося добігти до будинку декілька метрів – пролунав потужний вибух, позаду почувся скрегіт чогось металевого і дзвін скла.
Я не пам`ятаю, як ми встигли вскочити у будинок і сховатися, бо мені страшно було розплющувати очі. Здавалося, що ще секунда – і я помру. А як же хотілося жити! Такої жаги до життя я не відчувала ніколи. Молоточками стукало у скронях: «А як там мій татусь, рідні, однокласники, вчителі? Чи вціліла моя школа, місто?» Скільки минуло хвилин, годин – я не пам`ятаю. На вулиці то стихали вибухи, то знову дужчали.
А потім настала страшна моторошна тиша. Жах охопив мене, коли я побачила своє місто після артобстрілу. У голові плуталися думки, хотілося тільки плакати і кричати: «За що?»
Будинки, моя школа, дитсадок, у якому під час обстрілу була «тиха година» - все посіріло, стояло якесь злякане і чуже, з вибитими шибками. А в деяких місцях на білому сніжному покривалі червоніли плями. Плями крові моїх загиблих земляків, для яких так і не настав і ніколи не настане День Святого Валентина.
Для мене і мого маленького міста події 13 лютого 2015 року – це глибока рана, яка ніколи не загоїться. Кожен із нас того дня, не важливо, дорослий чи малий, втратив ту саму часточку душевного спокою, яку навіть зараз не можна нічим заповнити.
Французький письменник Франсуа Рабле писав: «Люди створені природою для миру, а не для війни, народжені для радості, а не для горя…» Тому, щоденно засинаючи , я мрію про одне:
.png "Імена")
