Фокіна Марина Юріївна, 14 років, Гірницький ЗЗСО І-ІІІ ступенів №17, м. Гірник

Есе "Один день"

Я почула гучні постріли і відчула, як затремтів будинок. Прокинувшись від сторонніх звуків, до яких ми вже по-тихеньку почали звикати, я дивилася у вікно. Сонячні промені з обережністю пробиралися в кімнату через жалюзі, висвітлюючи кут біля комп'ютерного столу. Але навіть вони не могли розбавити цей жахливий, наповнений страхом і небезпекою ранок. Я не могла зрозуміти, що відбувається. Погляд впав на трирічну сестру, яка лежала поруч зі мною. Задивившись на неї,  не думала ні про що,

як раптом до кімнати вбігла мама.

- Підіймайтесь і якомога швидше біжіть у ванну, - з переляком сказала вона. - Там буде безпечніше.

- Добре, мам, - саме так відповіла я, дивлячись у наповнені страхом мамині очі. Вона стояла біля дверей, налякана і схвильована. У її обличчі читалося, що нам загрожує небезпека і потрібно швидше робити так, як вона попросила. Тоді ми разом розбудили Поліну, зібрали речі і побігли до ванної кімнати.

Лежачи там, у тісноті, прикрившись ковдрою, я замислилась про щось своє, дитяче та неможливе. Але мої блукання дивовижними та неймовірними світами зупинила неочікувана розмова мами з її подругою. Я почула, що наші бійці зараз відстоюють Мар’їнку, і там триває серйозний бій, в якому вже є багато постраждалих. «І що це таке? Що воно значить?» - думала я, але швидко забула про це.

Коли ситуація покращилась і кількість пострілів та свист за вікном зменшились, паніка в квартирі почала стихати. Усі займалися своїми справами, але подумки були ще в тому жахливому і незабутньому ранку. Тоді батьки були на кухні. Мама готувала їжу, а папа дивився телевізор та щось гучно обговорював. Саме у цей час, коли здавалося, що нічого вже не зможе зіпсувати цей день, ми дізналися шокуючу новину, яку принесла  сусідка. Вона розповіла, що сьогодні наше містечко будуть обстрілювати з повітря і треба негайно покинути свої домівки.

Мені важко згадати, що тоді переживала я і моя родина, адже ми всі були дуже збентежені та не знали, що робити. Єдиним виходом вважалося зібрати усі необхідні речі та виїхати з міста. На збори не довелося витрачати так багато часу, як можна було подумати. Адже в нас, як і в кожній родині, стояла підготовлена на випадок обстрілу «тривожна валіза», в якій містився необхідний одяг, посуд, ліки та ще багато чого, що може знадобитися на перший випадок. Ну ось, ми готові. Але що робити далі? Ми розгублені і не розуміємо, куди їхати та до кого. Тому спочатку, в цій неймовірній паніці, наша родина та родина мого дядька зібралася коло будинку дідуся і бабусі.

Батьки стояли біля машин та говорили про те, що робити далі, але реально ніяких варіантів не було. Однак моя мама, сама того не розуміючи, знаходячись у стані шоку та розчарування, подзвонила колишньому начальнику, який мав власну базу відпочинку на морі, в Мелекіне. Він запропонував допомогу та сказав, що буде чекати на нас і підготує місця для тимчасового проживання. Це був єдиний вихід. Але залишалася ще одна проблема. Дідусь зовсім не хотів покидати місто, він казав, що хоче слідкувати за будинком та господарством. Його ніхто не міг вмовити, він залишився.

Ми намагалися розміститися у двох машинах. Нас було багато: я, бабуся, мама й тато, маленька сестричка –  сиділи разом; у другому авто їхали дядько, його дружина, два моїх брати та друга бабуся. На лобовому склі прикріпили напис «ДІТИ», який нібито повинен був зменшити кількість зупинок по дорозі. Ми були схвильовані та налякані, адже саме зараз, невідомо на який час, доведеться виїхати зі свого рідного містечка, і нікому не відомо, який шлях та доля нас чекають.

Машини рушили, ми їдемо. Саме у цей момент, з сумом в очах, я подивилася у вікно і зрозуміла… Зрозуміла, що йде війна… Війна, від якої страждають невинні люди. Війна, через яку ми всі повинні жити в небезпеці та розуміти, що в будь-який момент тобі на голову може впасти смерть. Навіщо це? Я не знаю… Але мені боляче.. Боляче, що саме така доля дісталася усім нам і залишається тільки сподіватися, що скоро все це закінчиться.

З 20 червня 2014 року пройшло 7 років, а моя родина досі пам’ятає  страх і біль, які довелося пережити у той день. На щастя, мій мозок «видаляє» усі негативні спогади і вони не турбують мене. Хоча… Я тільки з недавнього часу почала нормально реагувати на феєрверки, не лякатися, що це обстріл, не думати про те, що нам знову загрожує небезпека і доведеться ховатися. Мені просто хочеться одного дня почути, що настав мир і люди зможуть жити спокійно та стануть хоч трішки щасливіше. Але що робити з тими спогадами? З тими втратами та болем, який сидить всередині кожного з нас? Хіба хтось зможе дати відповіді на ці запитання та вилікувати душевні рани? Напевно, ні...