Білоус Тетяна Михайлівна, 15 років, Краматорська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №17, м. Краматорськ
Есе «Один день»
З днем на-род-жен-ня! З днем на-род-жен-ня!... Ось так весело починався вечір 12 квітня 2014 року. Аж незабаром роздався телефонний дзвінок,який, можна сказати, змінив моє життя назавжди…
Один день… Багато чи мало? Хтось скаже, що за день можна прожити ціле життя; інший - що і встати з ліжка не встигне за цей час… Мені складно сказати багато це чи мало, але…. Один день може змінити твоє життя назавжди, кардинально.
Повернемось у далекий, але такий близький 2014 рік. Мені 8: я живу звичайним життям, відвідую різноманітні гуртки, навчаюсь у школі, а влітку відпочиваю у смт.Широкине… Саме тоді я відчула початок війни на Донбасі. Дитині в такому віці багато чого не розповідають, тому, можливо, я знаю не так багато, як інші; але мені є що розказати… Мені хочеться поділитися своїми спогадами і відчуттями…
До того вечора я, мабуть, і не знала слова «війна». Але познайомилась із ним у максимально несподіваний час - у День народження моєї мами. Того вечора почалися перші постріли. Це було буквально декілька пострілів. Але я із таким не зустрічалась ніколи; мабуть, хочеться задати питання: які емоції я пережила? Звісно, страх… Страх за своє життя, за життя близьких. Хоча я і не знала, що таке війна, але я добре знала: куля може вбити…
Навесні того ж року у наше місто почали ввозити воєнну техніку, яка страшенно лякала. Це навіть не можна назвати переляком , це якесь почуття невідомості… Встановлювалися перші блокпости, припинявся рух транспорту в місті. Наше життя почало набувати нових «барв».
Моє літо проходило у бабусі з дідусем, тому я все ж була на максимально далекій дистанції з війною. Я була обмежена інформацією щодо тогочасних подій, але погодьтеся: бувають у житті такі ситуації, які не можна приховати. Отже, 2 липня 2014 року… Знову ж таки вечір, я і молодший брат граємо…Все тихо, спокійно. Раптом заходить мама у кімнату вся в сльозах… Що може відчувати дитина, яка бачить свою маму засмученою? Перше, що спадає на думку, - страх. Страх від нерозуміння. Далі переживання із мамою, а потім - шоковий стан.
Як я вже казала, що дитині у такому досить юному віці багато чого не договорюють. І аж коли минуло майже сім років, вже пишучи цей твір, я дізналася правду… Ця правда дуже відрізняється від тієї, яку я знала… Не складно зрозуміти, чому так… Адже, почувши це сьогодні, у мої 15, стає важко і страшно на душі. І складно повірити, що так було насправді…. Хочеться плакати… Але, якщо чесно, зараз мені дуже важко уявити, що колись ми жили у мирі і не було війни, блокпостів. Зараз - це вже здається таким звичним. Знаєте, коли згадуєш дитинство, стає сумно… Хочеться повернути ті часи. Але коли починаєш розуміти, що ми жили у мирі і злагоді і не цінували цього, стає ще сумніше…
Коли я чую слова «дитинство» і «війна», я згадую себе маленьку: я дивлюсь на небо, а там білі смуги від літаків. Зараз таких вже немає, це заборонено. Ех… А це такий подих дитинства…
На превеликий жаль, війна на Сході України триває і до сьогодні. Ми не можемо це змінити, але можемо бути вдячними війні, справді. Так, вона внесла великі корективи у наше з вами життя: ми не можемо дістатися певних територій із легкістю, як це було раніше; ми не можемо бути впевнені, що не буде повторних наступів зі сторін противників, ми багато в чому не можемо бути певними… Але можна і треба бути вдячними, адже війна нас багато чому навчила, можливо, для когось відкрила нові горизонти… Війна дала кожному своє...
.png "Імена")
