Коротецька Катерина, 14 років, Утківська ЗОШ І– ІІІ ст., смт. Утківка

Есе "День, коли для мене почалась війна"

Встає ранкова зоря. Небо на сході ледь рожевіє. Як я люблю цю ранішню пору! Прокидається природа. Пробуджуються  люди моєї Батьківщини. Ось робить свої перші кроки мале хлоп’я. Воно тягне свої рученята до сонця і посміхається. Вибігла мати: «Синочку мій». Скільки любові, теплоти в словах!

І мимоволі згадується інше. 2014 рік. Тоді ці слова говорило багато матерів-українок, але вони вимовлялися інакше.

– Синочку мій! – казала одна проводжаючи сина на схід України у самісіньке пекло. – Мій синочку! – зойкала друга під завивання падаючої бомби. – Мій синку! – голосила виснажена сльозами жінка над своєю бездиханною кровиночкою.

Літо 2014 року. Трагічною несподіванкою став для України цей рік. Не шукав наш народ війни… Радів тихому життю, співав мирних пісень. І все вмить закінчилося. Сльози, стогін поранених, руїни після бомбардувань.  Я цього не бачила власними очима, але в моїй уяві постали ті жахливі події, від яких мимоволі здригалися й тихенько молилися, щоб такого ніколи не було.

Саме в один із таких днів для мене почалась війна.

Що ж заважає людям жити без війни? Чому вони намагаються з’ясувати стосунки таким жорстоким способом? Адже всякий конфлікт – це зло. Що рухає людьми, які бажають розв’язати цей конфлікт? Може, бажання зміцнити свій авторитет, показати свою міць і всесилля своєї держави? А може, жага наживи, бажання заробити на нещасті інших?

І хоча я не чую ні пострілів, ні вибухів, але відчуваю біль Батьківщини, яка щодня ховає найкращих своїх синів. Дуже тяжко усвідомлювати, що десь там, за декілька сотень кілометрів, гинуть люди – герої, патріоти, які не побоялися, дотримуючись нашого гімну-закону, покласти свої душі і тіла за рідну землю.

Моя бабуся живе в Донецькій області і як ніхто інший знає, що таке ховатися у підвалах, коли десь назовні снаряди потрапляють у жилі будинки. Це справжня гра на виживання. Та коли моя родина в Харкові, а бабуся сидить у якомусь підвалі, де немає їжі та ще й холодно, не можна спокійно спати. Всі ми дуже переживали за рідненьку і, як могли, підтримували її. Але не завжди нам це вдавалося.

Зараз моїй любій бабусі вісімдесят років, вона пережила дві війни. Хочу поділитись спогадами, які розповіла бабуся про ті жорстокі дні.

«Здається, то був світлий день, нічого не віщувало біди, але в якусь мить моє життя перетворилося на пекло… Я дивилася новини, як раптом – бум! За кілька будинків від мене снаряд потрапив у помешкання, де жила знайома. Зібравши необхідні речі, вибігла з будинку, щоб сховатись у підвалі. Там вже були мої сусіди, налякані до смерті. Ніхто не розумів, що коїться.

Миттю промайнули спогади про війну, яку я прожила маленькою, страх схопив мою душу. А якщо снаряд влучить у підвал, що буде з нами, з малечею, яка нічого не розуміє?

Постріли, вибухи, крики… Пройшов десь тиждень цих пекельних днів, почали евакуювати людей, але й це небезпечно. Через деякий час у нашому містечку настала тиша. Чи надовго, не знала. Все ж таки, наважилась тікати до Харкова, де жила моя донька. Поїздка була дуже небезпечною. Їхали лісом, потрапили під обстріл, довго стояли на блокпостах. У Харкові я пробула десь пів року.

Ситуація у моєму рідному місті не покращувалась, і надії повернутися до рідної домівки вже не було. І все ж таки, дякувати Богові, прийшов мир у моє місто.

Яке ж це щастя – безмежне й чисте блакитне небо над головою! Сьогодні Слов’янськ – мирне українське місто, його мешканці поступово забувають той жах, який стався у 2014 році».

На мою думку, головною проблемою сучасного людства є те, що домогтися миру люди прагнуть за допомогою війни. Але війна – занадто жорстокий метод. Це аж ніяк не засіб усунення конфліктів і розбіжностей. Виявляється, вирішити проблему збройним шляхом простіше, ніж проводити вмілу дипломатичну політику? Я з цим не згодна! Якби ви знали, як хочеться позбутися цієї жахливої тривоги в душі, тривоги за рідну Україну, її мужніх синів-патріотів й жити в моїй любій країні під мирним блакитним небом! Як хочеться крикнути: «Люди, зробіть усе, щоб ніколи не повторювався той жах, назва якому війна!»