Волікова Ірина

учениця 11-В класу Опорного закладу «Решетилівський ліцей імені І.Л. Олійника Решетилівської міської ради», Полтавська область, місто Решетилівка

Вчителька укр. мови та літератури: Трапезнікова Валентина Олександрівна

Війна. Моя історія

Гадаю, для кожного з нас повномасштабне вторгнення почалося однаково: раннє пробудження, спровоковане гучним ревінням винищувачів чи вибухами, тривожне черпання новин з усіх можливих джерел і німе запитання, повисле в повітрі — «А що ж далі?» І, звісно ж, це не оминуло нікого з моїх рідних. Пам’ятаю, як двадцять четвертого лютого ми моніторили ситуацію та намагалися передбачити подальший розвиток подій. Спершу навіть вірили, що все скінчиться за кілька тижнів. Але тижні перетворилися на місяці, а ті в свою чергу — на роки.

Зараз, коли вже другий рік війна повністю охоплює територію України, здається, що всі звикли до такого стану речей. Звук сирени, що на початку повномасштабного вторгнення пробуджував якийсь первісний, близький до тваринного страх, уже не викликає таких емоцій. І дійсно, якщо трохи заглибитися в історію, з’ясовуєш, що для людства війна, як би страшно це не звучало — нормальне середовище існування. Та це лише ілюзія. Так, у містах працюють кафе та кінотеатри, відбуваються концерти, у парках та скверах багато людей, що намагаються віднайти ті щасливі моменти з минулого, такого тепер далекого та чужого, мирного життя. Однак придивіться, за фасадом під кодовою назвою «у нас усе добре, життя триває» завжди криється німа тінь війни. Дві панянки запивають кавою новини про вибухи в сусідніх районах. Нагадує «…звістку про ряд білих мішків [я] заїв стиглою сливою», — цитату з новели «Intermezzo» Коцюбинського. Чоловік у цивільному переповідає знайомому історії побаченого на передовій. Помітно, як при цьому в нього ледь трусяться руки. 

Та сказати, що вдома враз позбуваєшся думок про війну, неможливо. Зайшовши до ванної, щоб помити руки, чую, як мама на кухні говорить по телефону з сестрою, що живе в сусідньому з нами — Кременчуцькому районі. Та стурбовано розповідає про вибухи, що лунали неподалік, але поспішно додає: «Та в нас усе добре, ви головне не хвилюйтесь». Чую, як мама старається підбадьорити її, хоча в самої в голосі відчутне хвилювання.

Тепер узагалі складно уявити будь-яку зустріч із рідними без згадок війни — рано чи пізно у розмові випливуть тітчині ночі, проведені в чернігівському підвалі серед чужих і водночас надто вже близьких людей різного віку та соціального статусу. Чи спогад хресної про прильоти прямо на їхній вулиці, про які вона майже оптимістично говорить: «Та ні, влучання далеко було, метрів триста», від чого у нас стигне у жилах кров. Вона ж запиває свій вислів чаєм, з гіркотою згадуючи, як хвилювалася за доньку, що лишилась у квартирі сама під час тривоги. Її ж-бо ніяк не могли відпустити з роботи. 

Звісно ж, я не могла лишатися осторонь, тому обов’язково донатила та брала участь у волонтерських заходах, що проводили у нашій школі. Так ми з подругою після уроків приходили робити окопні свічки, які допомогли б зігрітися нашим захисникам та захисницям. Тоді прийшло немало охочих, щоб долучитися до чудової ініціативи, тож ми старанно різали старі картонні коробки, перетворюючи їх на заготовки для свічок.

Війна так чи інакше зачіпає всіх. І вважати, що саме тебе вона не дістане, як на мене —найвища міра інфантильності. Тому досить дивно чути від дорослих людей, що війна —справа виключно влади. Хоч наша армія складається з надзвичайно сильних та сміливих людей, вони не можуть триматися без підтримки тилу. Тож доки вони платять найвищу ціну там, ми маємо робити все можливе, щоб підтримувати їх усіма доступними методами, а не робити вигляд, що війна нас не стосується чи взагалі давно скінчилася.