Карнаух Тетяна Сергіївна, вчитель української мови і літератури та зарубіжної літератури

Фруктівський ліцей Новенської сільської ради Запорізької області

 Конкурс есе "Моя Україна" (тема "Війна. Моя історія")

24 лютого. Цей день назавжди розділив моє життя на “до” та “після”. Як і життя всіх українців. Воно триває і нині… той же день, той же рік… Без змін…

Насправді війна розпочалась для мене ще у 2014 році. Я народилась у смт. Ольгинка Волноваського району Донецької області. Там живе моя родина, мої друзі. Там живе моє серце…

Пам’ятаю, як із самісінького дитинства пишалась тим, що я з Донбасу. Пишалась і неймовірно пишаюсь цим і нині! Пекучий біль оповив душу, коли МІЙ славний Донецьк пошматували брудними чоботами окупанти.

Сестра і племінники залишились там… там, за обрієм жорстокості й агресії. Єдиний зв’язок - соціальні мережі. Завдяки ним дізналась про те, що в мене народилась така довгоочікувана племінниця, яку бачила лише завдяки відео…

Чи розуміла я тоді усю складність ситуації? Ні. І ось настало це кляте 24 лютого…5 година ранку… Вибух… а ти збираєшся до школи, навіть не здогадуєшся, що цей звук є початком страшного лиха. Якесь напруження і передчуття чогось страшного. А потім були вони - сповіщення в родинному чаті… про вибухи, про прощальні смс від друзів і знайомих. У пам’яті й досі відбиваються ті слова: “Якщо щось станеться, знайте, що я люблю вас. Прощавайте!”.

А що далі? Темрява, літаки над зупинкою, де чекаєш маршрутку, люди, що повертаються додому і з острахом повторюють одні й ті ж слова: “Треба йти додому. Це - війна!”. Яка війна????? Ви про що???? Ні, розум відмовляється вірити в це! Ні!

Сидиш і чекаєш. Чого? А цього ніхто не знає. Просто чекаєш. Аби не налякати дітей, посміхаєшся і говориш, що все буде добре, що це не серйозно. Говориш, а посеред горла стоїть ком. Тримаєшся. Тримаєшся, аби не засмучувати інших. Раптом надходить смс від учнів: ”Тетяно Сергіївно, а у нас сьогодні буде онлайн-урок? Кудись зникло посилання на Zoom - конференцію!”. Ну що їм відповісти? Як пояснити, що це зараз не на часі? Як підібрати правильні слова? 

І ось містом шириться новина - окупанти стоять біля в’їзду у Мелітополь. Тримаєшся. Дивишся ефіри нашого мера, аби хоча б щось дізнатись. Вони надавали якусь надію і заспокоювали. Так, Іван Сергійович на місці, прапор - на площі… Значить, не все втрачено. Тримаєшся, але чомусь не наважуєшся лягати спати. Прокидаєшся через кожні дві години - тихо. Тихо, але від цього не спокійніше.

7 година ранку. Постріли. Говорять, що окупанти обстрілюють приміщення СБУ. Тримаєшся, але серце не на місці. Тримаєшся усі ці дні… без зв’язку із родиною (це просто жахливе відчуття, коли не знаєш, що з ними, як вони там), суспільством… без світла, тепла, води. Тримаєшся, але не можеш спати вночі, не відчуваєш ніг, переживаєш, щоб не втратив змоги ходити взагалі.

А потім настає 5 березня… Ти дізнаєшся про те, що загинула людина, яка вклала в тебе частинку своєї душі, яка навчила тебе колись читати, писати, думати. Плачеш… Вперше за цей час… Ти дозволила собі бути слабкою. Можливо, це звучить страшно, але після цього стає легше.

І ось кожен день стає таким же, як і попередній: боїшся вийти за ворота, ракети над головою, постійні перебування у підвалі… не їси хліба, аби вистачило дітям, нестача грошей, мародерства і викрадення людей, так звані “підвали” для катувань.

Ти - вчитель. За тобою теж скоро прийдуть. Ні, треба виїжджати, бо це не життя. Але як? Як, коли не хочеш, бо тут залишається усе тобі близьке і рідне? З другої спроби їдеш до Запоріжжя. Їдеш тією самою “дорогою життя”, яку так добре знають нині всі. Знищена техніка, розстріляні автівки цивільних, купа блокпостів, снайпер на даху, мінне поле… Їдеш все одно, бо це не життя. Чи розумієш тоді, що можеш загинути? Ні, немає емоцій взагалі… немає нічого. А там - чисте небо. Наше. Українське. Інше повітря. Інше життя.

Закарпаття стає прихистком. Але ти не радієш життю, не почуваєшся Людиною, боїшся бути щасливою, відчуваєш провину… Провину за те, що живеш.

Так, але тримаєшся й надалі, бо мрієш повернутись додому, обійняти близьких людей, поплакати на могилі хрещеної, якої вже немає… немає, а ти не змогла попрощатись навіть. 

Ні, все буде добре. Я вірю і знаю. Буде добре, але більше ніколи не буде так, як завжди. На жаль. Тримаєшся, щоб побачити нашу перемогу. Тримаєшся, щоб нарешті ще раз побути слабкою і поплакати… Виплакати свій біль. Усе можна пережити: зламані мрії, втрату друзів і родичів, які не поділяють твоєї думки, але ніколи не зможеш пробачити. Тому, мабуть, у серці і народжуються вистраждані рядки:

                            І прощення не буде вам віками!

                       Ми - не один народ! Душею не кривіть!

                       Ганьба - за вами! Перемога - з нами!

                        Століттями гріхи вам не відмить!

           У серці нашому повік рашистська та стихія

                       Озветься лиш зневагою до вас,

                          Бо ви не люди - хижі звірі!

             Вам на війні і в пеклі полум’ям палать!