Закопайло Юлія, вчитель Куп'янського ліцею №1 Куп'янської міської ради Харківської області

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Ще 631 день тому я горіла полум’ям любові до свого життя. У мене був затишний дім, найкращий колектив і улюблена робота в школі. Іноді чоловік говорив мені: «Невже в реальному житті може бути так добре?!» Та страшна війна обірвала наше раювання… Дивлячись, як окупація поступово зживає все те, що робило мене мною, вогник всередині почав трепетати, як новорічна гірлянда. Довелося звільнитися з роботи.

У пам’яті залишилися спогади, як ми востаннє сиділи вчотирьох з подругами-колегами у 303-му кабінеті, оговтуючись, не приймаючи дійсність. Зберігши полум’я чистим, ми стали чужими у рідних стінах.

Наступний крок був теж неминучим, бо ледь жевріючу іскру, могли насильно погасити. І ми поїхали, склавши життя в одну валізу. Близько півроку в далекому світі жевриво не знало спокою й мерехтіло, неначе ватний каганець тоді в підвалі.

Та сталося диво! Одного морозного дня, у тому ж лютому, але вже рік після початку великої війни. Ту телефонну розмову я й досі згадую зі сльозами на очах. Мені випала честь стати першою вчителькою для маленьких «куп’янчаток»-першачків.

Ці яскраві вісім зірочок наповнили мене надією і любов’ю. Згодом моє сузір’я стало найбільшим і найяскравішим у ліцеї. Ми вже подолали величезний шлях від «А» до усвідомленого читання дитячої літератури. Нещодавно, під час уроку, маленька «зіронька» сказала, що якби мала чарівну паличку, то загадала, аби скоріше скінчилася війна, щоб побувати наживо в школі із справжнім дзвоником.

У той момент мені здавалося, що наше світло в душі було видно з космосу.

Так, моїх «вогників» розкидало по всьому білому світу, але й у цьому полягає наша українська суперсила – палати зсередини і гріти цим жаром, наповнювати одне одного і пронести його, як благодатне, – чистим – упродовж життя. Ось що ми робимо задля перемоги! Зброя наша – слово, книга і «вогонь»!