Даниленко Дар’я, студентка І курсу спеціальності «Право» Коледжу ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович

Війна. Моя історія

Ніколи навіть не могла уявити, що буду дитиною війни. Уся історія почалася, коли я була шестирічною дівчинкою. Тоді я не усвідомлювала, що в країні почалася війна. Раніше про війну я чула лише на уроках, бачила у фільмах. Завжди вважала, що це страшно. І ось вона стає реальністю, у що важко повірити, мого життя і всіх українців.

24 лютого 2022 року я прокинулася о шостій ранку від дзвінків рідних. А в телефоні вже жахливі новини та повідомлення від друзів та однокласників. Прочитавши, я зрозуміла: почалося повномасштабне вторгнення ворога в Україну. Війна. Мене охопила паніка, нічого не хотілося робити, руки опускаються, я розбита. А в думках прокручувалося: «Що ж далі? Як бути? Що тепер буде?».

Війна стала реальністю, і з цим довелося змиритися. Почувши вперше гучні вибухи, я відчула страх, про який навіть раніше не здогадувалася. Проте ворожі війська наступали все ближче. Переживання та занепокоєння про майбутнє не відпускали довго.

Перші сирени – це як кінець світу. Здається, що кожний раз буде як останній. І тоді я зрозуміла: треба бути сильною!

Війна – це історія про жахливі втрати. Це не лише втрати надій та мрій, а й втрати дитинства, свобод та почуттів. Ця війна також є історією мужності та витримки українського народу. Вона принесла страждання та біль багатьом людям, які втратили своїх близьких, яких ніколи не забути. Слід смерті вже просто так не стерти. Ненависть бере верх.

Хочеться, щоб країна-агресор потонула в найсильніших муках. Ці думки не полишають мене й досі.

Збираючи тривожну валізу, тремтіли руки. Я розуміла, що треба брати найнеобхідніше, що допоможе вижити в разі евакуації. Найсильніше боялася, аби не довелося покинути рідну домівку, де стіни насичені найкращими спогадами з минулого. Тривога охоплювала мене настільки сильно, що важко було знайти спосіб упоратися зі своїми емоціями.

Пам’ятаю, як бігли до магазину за продуктами, свічками та іншим необхідним. Такого хаосу, і водночас такої порожнечі на полицях, я ще ніколи не бачила. А на вулиці було ще так багато стривожених і переляканих очей, що ще більше додавало страху та переживань.

Удома облаштовували підвал усім необхідним: водою, їжею, теплими ковдрами, ліхтариками, обігрівачами. В укриття ми спускалися щоразу під час повітряної тривоги. Сидячи там, почала задумуватись про майбутнє та чи буде воно взагалі. Зрозуміла, як сильно ціную життя, рідних, друзів. Думки про те, що я можу їх втратити, не покидали мене.

Чуючи вибухи, гуркіт військової техніки, я з родиною провела багато ночей в підвальному приміщенні. Кожен день приносив нові випробування, а страх пронизував до самих кісток.

У перші тижні війни мене не покидало відчуття шоку. Новини повідомляли про обстріли, смерті і втрати. Це був час болю і страху. І я молилася. Молилася за українських солдатів, за мирних жителів, які знаходилися в зоні бойових дій. Я та більшість дітей з усієї України втратили можливість нормально навчатися. Ми були змушені навчатися вдома, якщо мали таку можливість.

Війна змусила мене переглянути свої цінності. Вона змінила мене як особистість. Дала зрозуміти, як до цього часу я не цінувала життя. Змусила мене проживати кожен момент мого буття. Вона навчила мене бути сильною, боротися в складних ситуаціях, вірити у краще майбутнє.

Війна залишає кривавий слід у кожному українському серці, але ми всі віримо, що одного дня, і це буде найщасливіший день, почуємо заповітних два слова: «Ми перемогли!».