Тарасова Дар’я, учениця 9 класу КЗ «Печенізький ліцей ім. Г. Семирадського» Печенізької селищної ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Гриценко Оксана Валентинівна

«Війна. Моя історія»

Немає вже саме того рідного для мене містечка Куп'янська, де я народилася і була щасливою. Усе змінилося в той день, коли прийшла війна…

Яка війна?! Ви про що?! Були сумніви, бо ніхто не міг навіть уявити, наскільки ця звістка змінить життя кожного з нас. Моє місто стало однією з жертв гніту з боку окупантів. Спершу ми намагалися жити якнайближче до звичного, але повільно і впевнено реальність проникала в наше життя. Вулиці стали небезпечними, а звичні прогулянки з друзями перетворилися на мрію. Ви можете уявити, коли люди вже не мають тієї свободи, якою користувалися раніше?

Хвора бабуся, мама, яку звільнили через відсутність на роботі в лікарні під час обстрілів, і я… Звісно, ніхто не хоче навіть згадувати ті жахливі вісім місяців окупації, які, на жаль, стали невід'ємною частиною моєї історії життя. Що можна було сказати про майбутнє кожного з нас, яке зруйновано кривавими руками «дружніх визволителів»? Без зв’язку, належної електроенергії, водопостачання та газу не тільки ми, а й усі люди, які були поруч із нами, виживали, як могли і вміли: готували їжу на багатті, ділилися продуктами один з одним.

Це були дуже важкі часи не тільки фізично, а й морально. Багато людей просто лежали на вулицях міста або під завалами будівель досить тривалий час. Ми не могли спокійно спати, траплялися навіть панічні атаки і психічні зриви. Мені й досі буває лячно після голосних звуків та вибухів. І це все було зроблено людьми, якщо можна їх так назвати, які постійно говорили про мир та об’єднання наших націй.

Що ж далі? Завдяки справжнім захисникам та захисницям нашої держави настав день визволення мого міста. Що відразу відчули люди, у яких у серцях лише страх, біль і жаль? Більшість виїхали за кордон або до родичів у досить безпечні куточки України, а ми залишилися вдома. Спитаєте, чому? Це, може, прозвучить банально, але життєво. Не було грошей, щоб зняти хоча б десь у більш безпечному місці якесь дешеве помешкання. Допомогли волонтери. Ми виїхали до Німеччини. Країна нас зустріла холодною зливою.

Недарма народна мудрість говорить: «Добре там, де нас нема». І ось я вже о п’ятій ранку в таборі «Тегель» для біженців. Зазвичай там усіх приймають дуже привітно. Кажучи про всіх, я згадую не тільки українців, а й сирійців, пакистанців та багато інших національностей.

Стисло кажучи, нас перевозили до багатьох таборів та орендованих квартир, але моя душа лежала тільки до нашого затишного куточка десь там, на рідній землі. Ця війна змусила нас зрости та стати сильнішими, попри всі негаразди та поневіряння. Ми вивчили вартість миру і свободи. Моя мама вирішила повернутися до Харківської області, зупинивши свій вибір на Печенігах. На сьогодні ми живемо саме тут, де я успішно навчаюся в ліцеї і маю можливість реалізувати себе хоча б тим, що, наприклад, вирішила взяти участь у цьому творчому конкурсі.

Війна змінила мене та моє місто. Я стала сильнішою та витривалішою. Моя історія - це історія минулого та теперішнього. На жаль, поки що існує і продовження…  Від наслідків ворожих обстрілів гинуть люди нашого краю і сьогодні…

Низький уклін і подяка нашим захисникам та захисницям, які боронять нас усіх! Ми віримо у світле майбутнє  та в панування нашої держави на всіх своїх територіях!