Зараз ми живемо без майбутнього. Для нас існує лише сьогодні. І цей день можна вважати щасливим лише тоді, коли ми всі залишилися живими. Ми не маємо змоги повернутися додому, побачити рідних, моїх батьків. І найболючіше - ми вже не знаємо, чи побачимося з ними ще колись. З кожним днем віра в це поступово згасає.

Війна застала нас зненацька, як і мільйони інших українців. Того ранку ми збиралися їхати на тимчасово окуповану територію, щоб провідати моїх батьків. Але ці плани обірвалися назавжди. Нас зупинили ранкові вибухи, які сповістили про початок повномасштабного вторгнення.

Діти самі все бачили і чули. Їхня перша реакція була несподіваною - вони навіть посміхалися і вперше в житті чекали випусків новин по телевізору. Думаю, тоді вони просто не усвідомлювали, що відбувається. Лише згодом прийшло справжнє розуміння. Тепер, на третьому році війни, я бачу в їхніх очах страх. Від кожного вибуху чи навіть грому у них починають тремтіти руки й ноги.

Найстрашнішим днем став той, коли з літака у наш двір скинули бомбу. Діти - і наші, і сусідські - кричали від жаху. Цей момент назавжди залишився у нашій пам'яті, і я досі чую ці дитячі крики.

Найбільше мене турбує психологічний стан дітей. Під час кожної повітряної тривоги у них починають тремтіти кінцівки. Вони прокидаються навіть від незначного стуку дверей, схоплюються і біжать ховатися, не розуміючи, куди саме. Іноді серед ночі кричать: «Мамо!», бо їм здається, що знову летить бомба і потрібно негайно рятуватися. Це наслідки війни, які залишаються з ними щодня.

Перший місяць повномасштабного вторгнення був особливо важким. Я намагалася майже не їсти, щоб більше їжі залишалося іншим членам родини. Згодом ситуація трохи покращилася - почали завозити продукти, з'явилася гуманітарна допомога. Саме завдяки цій підтримці нам вдалося пережити найважчий час і продовжити жити далі.