Я виховую сина сама. Ми живемо в Кременчуці. 22 вересня 2023 року наше життя змінилося назавжди - мій син потрапив під ракетний удар. Він отримав як фізичні, так і психологічні травми. Після пережитого він боїться виходити на вулицю, боїться ночі, адже саме вночі найчастіше лунають вибухи. Він почав заїкатися і дуже погано спить.

У той день я була на добовому чергуванні. Працюю медичною сестрою. Я ніколи не забуду той жах, звуки сирен, відчуття повної невідомості і той момент, коли я бігла додому до свого сина, не знаючи, що мене чекає. Це були хвилини, які здавалися вічністю.

Мій син намагався триматися і зберігати спокій. У той непростий час підтримкою для дітей стала навіть школа - вчителька проводила онлайн-уроки, і це хоча б трохи допомагало їм відволіктися та відчути, що життя триває.

Найстрашнішим моментом для мене став день, коли син потрапив під обстріл. Ті кілька хвилин, поки я нічого не знала про його стан, були найважчими у моєму житті. Серце шалено калатало, а в голові була лише одна думка - щоб він був живий.

Наслідки пережитого залишаються з нами й сьогодні. Кожного разу, коли вибухи чути зовсім близько, дитина миттєво одягається, і ми разом біжимо в укриття. Страх став частиною нашого повсякденного життя, і ми досі вчимося жити з ним.

На початку нам також було непросто впоратися з побутовими труднощами, але найбільшою пам'яттю про той день для нас став телефон мого сина. Вибуховою хвилею його розірвало навпіл, але він продовжував працювати. Я часто кажу синові: якщо вистояв цей телефон, то вистоїмо і ми.