Цушко Катерина, учениця 9 класу Кролевецького ліцею №2 імені М.О.Лукаша Кролевецької міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Петрикей Світлана Михайлівна

Війна. Моя історія

Лише одне слово «війна» несе в собі неймовірний біль та скорботу. Крики матерів, страх за життя людей, що опинилися в зоні бойових дій. Війна завжди дуже гірка не лише для якоїсь однієї країни, а й для всього світу в цілому. Вона залишає стількох дітей без батьків та домівок, а скільки вдів у чорних хустках! Скільки мільйонів життів зламала! Скільки мирних людей вбила!

Найжахливіше, що всі знають, наскільки це страшно, але чому досі продовжують війни? Навіщо ж виховуємо в людях жорстокість? Чому у світі з кожним днем створюється нова зброя, здатна знищити все живе? У таких війнах не буде переможців чи переможених, увесь світ залишиться в руїнах!

Так сталося і 24 лютого 2022 року. Ніхто з людей, що проживали в Україні, й подумати не міг про те, що розпочнеться зовсім скоро. У кожного були свої мрії, цілі, амбіції. Хтось тільки досягнув своєї мети, хтось випустився зі школи й лише нещодавно почав звикати до дорослого життя.

Деякі просто продовжували розвиватися, збільшувати свої надбання чи йти розміреним кроком вперед. Училися вдосконалюватися, працювати, подорожувати… Жили…

І зовсім ніхто не міг передбачити, що вранці ми прокинемось від обстрілів, що врешті-решт життя так кардинально зміниться: люди візьмуть зброю до рук і підуть відвойовувати свою землю. Чоловіки та жінки сміливо йшли в бій, закриваючи своїми спинами тих, хто був у тилу, свої домівки, сім’ї, близьких.

Молоді медики, що волочили на собі поранених солдат, скільки ж у них сили та мужності! Скільки віри вони несли за собою, передаючи її воїнам. Але й скільки жаху пережили на полі бою, скільки товаришів помирало в них на очах!

Зараз немає жодної сім’ї, яка б не приймала участі у війні. Абсолютно кожний свідомий українець стоїть на шляху до загальної довгоочікуваної перемоги. Не всі нині на фронті, але участь у війні може бути різною. Сотні тисяч людей трудяться в тилу на заводах, виготовляючи необхідне для фронту: провізію, техніку, медикаменти, зброю, обладнання, одяг, броню та інше необхідне збіжжя.

Багато людей роблять волонтерські збори для ЗСУ, хтось допомагає постраждалим, хто залишився без дому, рідні, чи тим, хто просто не може оговтатись від цих страшних подій.

Діти виготовляють маскувальні сітки для солдат, окопні свічки, обереги, подарунки на передову просто для того, щоб підняти настрій, змотивувати та вселити віру, сили та надію на перемогу. Якщо подивитися їм в очі, можна побачити в них сльози. Військові справді плачуть, бо війна – це страшно.

Більшість тих, хто вижив, мають негативні наслідки впливу на своє здоров’я: психічні травми, фізичні вади. Багато хто просто не хоче згадувати жахіть війни. Усі хочуть вірити, що це був просто жахливий сон.

Медалі, нагороди, похвала зовсім не полегшують їм життєві страждання. Вони лише нагадують, через яке пекло довелося пройти на шляху до свободи. Це згадка про те, скільки разів доводилося опинятися на межі життя й смерті.

Війна забрала неймовірно велику кількість життів різних людей. Найстрашнішим є те, що війни розпочинаються через тих, хто не розуміє наскільки страшна, жахлива та моторошна подія. Помирають ні в чому не винні люди.

Я дуже вдячна тим, хто дає мені можливість жити на своїй землі відносно в безпеці. Дякую тим, хто поклав своє життя, за те, щоб дати змогу існувати іншим. Усім, хто наближає нас до миру та перемоги. Маю надію, що одного дня все знову буде як раніше. Кожен житиме своїм щасливим життям і не буде страждати.