Гончаренко Світлана, 10 клас, Школа Олімпійської освіти - Попаснянський ліцей № 21

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кишиченко Дмитро Олександрович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Для мене, дівчини з маленького прифронтового містечка Попасна, що на Луганщині, вона стала страшною дійсністю. Ця історія, можливо, схожа на багато інших, проте моя – особлива!

24 лютого 2022 року… Перші вибухи, перші пожежі, перші жертви…А потім найстрашніші двадцять шість діб у моєму житті. Саме стільки часу я з родиною просиділа у дев’ятиповерховому будинку на сьомому поверсі.

Моє місто цинічно знищував ворог, убиваючи його без жалю. Саме тоді я вперше побачила фосфорні бомби, які спалювали усе на своєму шляху. Місто палало. Місто було у вогні…  

Зв’язку вже тоді майже не було, телефони теж розряджені. Що робити? Як діяти? Від сусідів батьки дізналися, що триває евакуація. Залишатися в місті було рівноцінним самогубству. Мама сказала: «Збираємо речі. Беремо найнеобхідніше!» А це як? Мені усе було необхідне, особливо моя бібліотека. Я швидко зібрала всі книги з полиць, склавши їх у три великі рюкзаки. Це був мій найцінніший скарб! Коли мама зайшла до кімнати й побачила набиті книжками наплічники, вона запитала: «Що я роблю?». Я відповіла, що збираю найнеобхідніші речі… Мама не сварила мене, бо знала, що для мене кожна книга – неоцінене багатство. Спокійним тоном матуся мені відповіла: «Ні, можна лише дві книги». Дві? Тільки дві?

Я витягувала з наплічників книгу за книгою, і з кожною прощалася, неначе із живою подругою. Я була вимушена взяти із собою тільки дитячу Біблію та «Маленького принца» Екзюпері.

Я мала надію на те, що я неодмінно ще повернуся, і з моїм книжковим скарбом нічого не станеться. Але вийшло все не так… Я бігла вниз і розуміла, що ніколи більше не підіймуся цими сходами назад додому. Більше немає ані дому, ані школи, ані улюблених речей, немає половини мене! Бо моя друга половина назавжди у Попасній.

Час мчить як швидкісний експрес. Зараз мені вже п’ятнадцять років, я мешкаю на Львівщині й продовжую навчатися у Школі Олімпійської освіті ‒ Попаснянському ліцеї № 21.

За цей непростий час, я багато чого зрозуміла, багато чому навчилася, зібрала нову бібліотеку, навіть навчилася в’язати гачком. Це для мене стало заспокійливим засобом, особливо під час повітряних тривог.

У моїй країні триває війна. Але я знаю, що обов’язково буде перемога, бо ми  українці ‒ могутня нація, яку важко зламати. І кожен з нас в такий непростий час робить щось для того, щоб наблизити перемогу. Я вважаю, що нам, підліткам, зараз потрібно допомагати батькам та старанно навчатися. Бо саме нам доведеться відбудовувати наші рідні міста, які були зруйновані окупантами. Саме нам доведеться піднімати економіку та промисловість України.

Ми зобов’язані бути гідними нащадками тих, хто віддав своє життя захищаючи нас. Я дуже люблю свою Батьківщину, і я щаслива з того, що я ‒ українка.

Проте якою б я дорослою не була, у глибині душі назавжди залишуся маленькою дівчинкою з Луганської області, з містечка залізничників Попасна. У цього дівча завжди у наплічнику лежатимуть три незмінні  найдорожчі речі: дитяча Біблія, «Маленький принц» та ключі від зруйнованої квартири, як  приємний спомин про той світ, в якому я була безтурботною, щасливою дитиною. Як спогад про те колишнє життя, у яке вже немає вороття, і ніколи не буде!