Ганна з чоловіком не витримали життя в окупації, коли до них в будь-який момент могли зайти росіяни і наставити в обличчя автомати

Ми з чоловіком пенсіонери, живемо вдвох. Пенсіонери. У перший день ще не дуже усвідомлювали, а коли вже до нас заходили на третій день, то було тяжко. Бо поки грім не гряне – не дійде людині. У перший день ми подзвонили в Херсонську область, і нам сказали, що вже в них окупанти. Було дуже образливо. Кияни дзвонили, казали, що в них стріляють дуже, а в Херсон росіяни мирно зайшли. 

Були свої запаси, свій басейн із водою. А в крані воду вимикали. Вмикали на годину чи дві. Світла місяць не було. Зв’язку не було. А газ був постійно. Хліба не було. Нам за місяць дві буханки передали знайомі – от і все, що ми мали. Але ми не голодували, тому що ми люди давнього гарту, у нас запаси в погребі були. Ми не виходили в місто, тільки вдома були.

Шокує, коли до тебе підходять, автомат наставляють – і ти беззахисний. Це найстрашніше, і це найважче переживати. Заходили рашисти до мене у двір і шукали зброю чи ще щось, що їм не подобається. А я стою, і в мене наче ні рук, ні ніг немає, я безсила. 

Зі мною розмовляли з автоматом. Як можна нормально розмовляти, коли ти беззахисний? Тільки гляну, що їде БТР або танк по вулиці – і вже душа холоне, бо, може, то до мене їдуть…

Біля нас був блокпост, і там окупантів так багато! Стріляли сильно. Вони були біля нас, і нам було дуже чути. Вікна прострілювали. Нам, правда, не влучили у вікно, а сусідам – так. У гаражі уламки залишились. У сусідів газову трубу пробило. Страшно було. Ми і в підвалі сиділи. Всяке було…

Виїхали ми з сестрою чоловіка. Усе дома залишилось, поїхали без нічого. Ми хотіли їхати своєю машиною, але вона не на нас оформлена, тому залишили її вдома, бо побоялися, що нас висадять серед поля. 

Ми нормально проїхали, бо пенсіонерів не чіпали. А молодих хлопців роздягали до пояса, я бачила. Навіть ноги оглядали - дивилися, в кого яке тату. Багато блокпостів ми проїхали, мабуть, штук сім. Було дуже неприємно. Це принижує, ми так не звикли жити. 

Нас приютила моя однокласниця, ми родом з одного села. Так і живемо двома сім’ями в її хаті. Дякуємо їй.

Мрію про мир. Хочеться додому повернутись, і щоб усі були живі та здорові. Щоб дім був цілий, щоб було куди повертатися.