Сорочинська Ольга, вчитель, Бердихівський загальний заклад І-ІІІ ступенів Новояворівської ТГ

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Які гарні слова, скільки позитивних емоцій ми відчуваємо, коли чуємо слово: «Допомога». Здається, що воно складається не з багатьох букв, але у ньому відчувається трепет музичного смичка, який ось – ось заграє, відчувається сила кардіостимулятора, який ось – ось зарядить серце… І таких порівнянь ми можемо назвати багато, але, на жаль,  є мало таких особистостей, які вміють допомагати. Усі ми знаємо, що земля кругла, вона наповнена безліччю різних людей, вона наповнена ароматами трав і щоденно чарує нас своєю красою. Та зараз не про це.

Коли я  була ще маленькою, то часто чула від батьків, що у житті потрібно бути сильною, розумною, бо не знаєш, що може показати тобі доля. Я сміялася, бо не розуміла до кінця тих розумних батьківських  слів.

Чомусь завжди думала, що як собі заплануєш, то так і буде. Зараз вже переконалася, що це були наївні слова маленького дівчиська Однозначно, я хочу наголосити на тому, що ми навіть не очікуємо від життя того, чого воно в замін нам дає.

Я звичайна учителька у сільській школі. Стараюся працювати багато, бо розумію, що тільки це дерево залишає гарний господар, яке плодоносить. Тож я стараюся залишити після себе такий «творчий квітник», який буде милувати не одне покоління. Гарні діти, участі у різних конкурсах, особиста збірочка «Птах з пробитим крилом» - усе це і є мотиватором для мене, щоб продовжувати працювати дальше.

Та доля подарувала мені в додачу ще один сюрприз: знайомство з дівчатками – переселенками. Знаєте, пишучи цей твір, я не можу не поділитися тими емоціями, які відчувала при зустрічі.

Найперше, побачила двох дівчаток з дуже сумним виразом обличчя. Перша - маленька, тендітна, а її очі говорили за неї: «Я добра, просто мене не любили!». Друга - висока, з довжелезним волоссям, серйозна і найголовніше: мовчання - це її зброя. Після побаченого у мене перевернулося життя з ніг на голову. Усе, чуєте, усе змінилося. Я не могла зрозуміти багатьох речей, мене дивувала їхня поведінка, на мої слова дівчата реагували дуже дивно, я б сказала, що агресивно…

Спитаєте чому? Все тому, що це діти, яких добре «обібрала доля».

Та ще більше у мене почала кричати душа, коли наші зустрічі переходили на теплі, відкриті розмови і я більше й більше дізнавалася про них. Нестерпно було чути, що ці юні красуні живуть у будинку сімейного типу, що їхні рідні батьки невідомо де, та найгірше було чути: ми не такі як всі, ми – інваліди, - так сказала нам Олена Петрівна. Це була остання крапля мого терпіння і я крикнула: « Це хто?» Тиша - усе завмерло, їхні серця перестали на хвилинку  битися,  очі заполонили сльози, мозок, здавалося, відключився, а уста промовили: « Це вчителька з Миколаївської області, вона нас вчила українську мову та літературу».

Біль, сльози, розчарування – як таке може бути, як учитель може ділити дітей на «класи», чи будуть вони у майбутньому відчувати себе людьми?

Почався новий етап у моєму житті. Я стала іншою, бо у мене з’явилося дві подружки, появилися два міцних крила, які допомогли злетіти на інший бік землі, побачити життя, яке, на мій погляд, не існувало. Ці дівчатка показали, що можна любити, любити так, як ніхто ніколи не любив. Знаєте, вони напрочуд розумні, талановиті… Вони не такі як усі,  бо вони, навіть,  дивляться по – іншому. У них все навпаки: очі - говорять, душа - співає, а серце просто робить, ні, не за гроші, а задарма.

Я щоденно мовчки спостерігаю за їхніми гарними обличчями, стараюся не пропустити жодного моменту, бо мені здається, що, якщо я тільки розвернуся, то втрачу щось незвичайне.

Ці дві великі особи навчили мене розуміти по – іншому слово щастя. Чомусь я колись вважала, що воно заховується у матеріальних речах, а вони мене переконали, що воно спить у нашій величезній душі, просто його потрібно розбудити. Я завжди усім наголошую, що ці красуні допомогли мені здолати найвищу гору «Всеосяжність», вони зуміли розкрити найкрасивішу квітку, яка роками не розпускала свій пуп’янок, вони познайомили мене з різними ароматами життя.

Я щиро дякую долі, що саме ці дівчатка переїхали до нашої школи не тільки вчитися, а й для того, щоб зіграти зі мною одну єдину мелодію «добро життя».

Ви не подумайте, що допомагають тоді, коли прикладають фізичні зусилля, ні: допомога буває різною. Мене оживили, мене збудили від тривалого сну. Ви, напевно, подумали собі, як це такі дві дівчини могли зробити таку клопітку роботу. А я вам скажу так: змогли! І не просто виконали будь - як, вони її виконали ідеально.

Повірте, їхні душі настільки великі, що у них можна помістити усі позитивні цінності, які є на планеті. І я дуже щаслива, бо зустріла живе добро.

Я щиро дякую Богу за життя, за рідних, за моїх прекрасних дітей і за тих двох красунь, які розмалювали моє життя у кольори веселки. Надіюся, що колись вони прочитають це виклад думок і ще допоможуть комусь домалювати картину « Сила допомоги».