Шадько Максим, 16 років, учень 10-го класу Перещепинського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Базя Юлія Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Зимовий ранок. У вікно пробиваються теплі, яскраві промені сонця. Я, як завжди, прокинувся з думкою, що знову потрібно йти в школу. Зробив собі кави та ввімкнув телевізор, аби подивитися ранкові новини. Без жодних думок слухаєш телеведучу і раптом чуєш слова: «Президент оголосив запровадження воєнного стану по всій Україні».

Ти починаєш телефонувати та писати всім в месенджері щодо цієї ситуації. У перші хвилини ти навіть не розумієш, що відбувається, чи взагалі це правда, а не якийсь черговий жахливий сон. Коли ти далі починаєш слухати все, що говорять у новинах, у тобі начебто відбувається переворот усіх можливих емоцій.

Що я відчував на той момент? Страх – ні, відчай – ні, біль – ні. Час немов зупинився, і всі твої відчуття також зосталися на місці. Лише через деякий час ти приходиш до тями і йдеш говорити батькам про воєнний стан в Україні. У такі моменти в тебе відбирає мовлення, ти стоїш, не розуміючи, що відбувається.

Наша родина, як і вся країна, була збентежена від такої ситуації. У тобі залишається лише паніка і нерозуміння того, що ж робити далі. У той час ти не замислюєшся, що буде далі, ти думаєш про реальний момент часу. Найголовніше в такій неочікуваній ситуації — зберігати спокій і думати про те, яким чином можеш допомогти саме ти. У перший день війни до нашого будинку прийшла бабуся та дядько зі своєю родиною. У цю першу надскладну емоційно ніч ми не зімкнули очей. Відчуття страху, незрозумілості, невизначеності бентежило наші душі. Мій тато й дядько підтримували нас. Коли наступного ранку ми дізналися про масштаби руйнування, нас охопив шок. 

Для нашої родини це означало, що подальше життя вже не буде таким, як раніше. Ми не зможемо їздити на відпочинок, проводити посиденьки в лісі разом з друзями та близькими. Це означало, що можна було забути про те, яке життя в нас було раніше. У перші дні, коли ще не було сирен, всі думали, що це скоро скінчиться, все було не так трагічно. Наше життя перевертається з лунанням першого сигналу повітряної тривоги. На той момент моя мама з татом вже склали тривожну валізу, як радили в новинах.

Хочете дізнатися, що найбільше мене приголомшило з початку повномасштабної війни? Це кількість жертв, кількість зруйнованих домівок. Загинули зовсім невинні люди, такі ж самі, як і ми з вами, які мали сім'ї та мріяли про щось своє. В одну із ночей я був приголомшений колоною воєнної техніки, яка проїжджала повз мій будинок. Буду відвертим. У ті хвилини мені було дуже-дуже страшно. Я усвідомив, наскільки це близько біля мене. Я навіть уявити не можу, які емоції переживають люди, що живуть у зоні бойових дій. Найбільше, що мене приголомшило, — це дзвінок від рідної людини зі словами: «А тут гаряче». І ти починаєш ще більше усвідомлювати, що це не якісь жарти, а реалії, які відбуваються з тобою та твоїми близькими сьогодні.

Наступна новина – у рідних з Донецької області ворожа ракета зруйнувала будинок, і вони залишилися без житла. У такій ситуації ти хочеш відчути себе потрібним і допомогти тим, хто в цьому має велику потребу. Кожен з нас, кожен українець повинен підтримувати один одного, незважаючи ні на що. Адже підтримка в усі часи робила людей міцнішими та сильнішими духом. Нині була б дуже актуальна тема миру. У кожного ці слова асоціюються по-різному. На мою думку, це не просто слово, а те, що може скінчити цю кровопролитну війну. 

Мир – це коли ти прокидаєшся не від звуку сирен, а від співу пташок. Мир – це коли ти зранку спокійно йдеш до школи, на уроках сидиш у своєму улюбленому класі, спілкуєшся наживо з однокласниками. Мир – це коли ти влітку їдеш на відпочинок на море, а восени ідеш збирати у ліс гриби, не боячись підірватися на міні. Мир – це коли всі рідні і близькі живі й перебувають поруч. Мир – це коли всі будівлі цілі та не ушкоджені. Мир – це коли над твоєю головою літають не бомбардувальники, а лелеки. Мир… Вірю і сподіваюся…