Коли залишатися в окупованому Херсоні стало геть нестерпно, Галина Василівна з сім’єю вирішила виїхати на свій страх і ризик. Та на блокпості розлючені окупанти їх мало не пристрелили. 

Мені 38 років, доньці 14. Ми приїхали у Кривий Ріг з Херсона. Тікали. Проїжджали через руських, нас чуть не пристрелили. Було дуже страшно, але ми це перебороли.

Вдома ми в погрібах сиділи, а потім тікали через руських. Ми бачили і танки, і горілі машини, і трупи. Це було дуже страшно.

В погребі сидіти холодно, їжі не було, світла не було, а в нас дитина. Тому  ми вирішили ризикнути і виїхати.

Шокувало, що нас мало не пристрелили. Вони до нас підійшли і сказали: «Якби не ваша дитина – ми б вас пристрелили за те, що ви тікали з Херсону, що ви нас здаєте». Питали, куди ми їдемо. Вони говорять, що приїхали нас від нацистів рятувати, а ми тікаємо.

Дуже страшно, коли над тобою тримають зброю. Ми думали, що нас вб’ють, Бог нас врятував.

Нині ми в Кривому Розі. Він найближче до нас, сюди всі тікали – і ми втекли, але тут все одно стріляють – поруч Каховка. Часто бомблять. У нас два котики, вони до сих пір з нами, тварин ми не лишаємо – вони з нами всю війну пережили.

До війни я мала роботу, а зараз не маю, і тут знайти нічого не можемо, переселенців ніхто не хоче працевлаштовувати.

Нам спочатку снилася дорога, по якій ми їхали, руські снилися. Потім якось все відійшло, але все одно стріляють. Ну, а що ми зробимо?

Поки йде війна, нічого не планую – аби пережити цю війну.