Попова Олександра Андріївна, 14 років, учениця 9-б класу ліцею №19, м.Павлоград, Дніпропетровська обл.

Вчитель, що надихнув на написання есе - Федорченко Ольга Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Тиша. Тільки шурхіт листя за вікном не дає повністю заглибитись у власні думки. Думаю про мир. Як би все було, якби не почалась війна? А що таке та війна? Все немов у тумані. Цей шурхіт...

Не встигла навіть зрозуміти, що все почалося. Досі не усвідомлюю. Спантеличені батьки, метушня, зібрані валізи й дорога. Безкінечна дорога полями, сільськими провулками і знову полями. Куди їдемо? Туди, де безпечно. Знову тиша. Тільки якась… чужа, неприємна. Такої тиші не побажаєш почути нікому. Напевно.

Дотепер згадую свої відчуття. Розгубленість. Легкий шок. Страх. Я не була готова до змін. Дорога. Знову. Гудки машин. Блимання надокучливих фар. Немов поїздка на море в далекому дитинстві. Кілька годин – і легкий солонуватий вітерець буде дмухати в обличчя, даючи зрозуміти, що відпочинок буде чудовим. Зараз не так. Їхати довго. Морське повітря не привітає біля пляжу. І я вже не зовсім дитина.

Доїхали. Гавкіт сусідського собаки. Той самий запах села і радості. Я зовсім не вперше тут. Все таке рідне. І таке чуже. Щось тут змінилося. Це відчувається. Від цього на душі ще важче. Війна за такий короткий час змінила навіть це місце.

Ми були там тиждень. Для мене немов цілий рік. Довгий, складний, сумний. Чому все так? Поверталися додому. Знову складний довгий шлях. За вікном однотипні сірі краєвиди. Дерева та кущі. Старі хатки з похиленими огорожами. Поля та ліси. Іноді десь паслась худоба. Слабенькі промені сонця. І вже вкотре абсолютна тиша. Лише тиха музика в навушниках. Невблаганно хилило в сон. Нарешті спокій.

Милий дім. Що я повинна відчувати? Можливо, радість? Шкода, але мені байдуже. Так дивно.

Війна ніби забрала всі мої емоції.

Я тепер як лялька. Гарненька. Усміхнена. Але зі мною більше немає про що говорити. Говорити? Це як?

Копирсаюся виделкою в тарілці, майже машинально наколюючи якісь овочі. Стемніло. Ніч. І знову ця тиша, яка тисне на мене. Відкладаю виделку. З огидою дивлюся на їжу. За вікном співає якийсь птах. Чутно розмови нових сусідів, які переїхали до мого будинку через війну. Не схоже  на звичну ніч у цьому районі. Ніч… Ця ніч така довга. У моїй душі вже давно вічна ніч. Чи варто чекати світанку? Сумніваюсь. Залишки вечері на смітник. Посуд – у раковину. Йду до кімнати.

Лежачи у власному ліжку, не можу заснути. Тут уже теж щось не те… Атмосфера. Запах. Звуки. Незмінним залишився тільки мій кіт, який застрибнув до мене. Уважно дивиться. Це не схоже на погляд тварини. На мене спрямовані два зелених ока, котрі світяться золотом у темряві. Він розуміє. Дивиться на мене поглядом розумної дорослої людини і ніби посміхається. Але я не відчуваю осуду за мої думки, страхи… І мені стає легше. Поруч із таким другом не страшно нічого. Вже готова була видихнути полегшене "дякую", але кіт відвертається. Скручується кулькою і сонно сопить. Як раніше. Як завжди було. Тепер думаю, що цей розумний погляд мені просто привидівся. Так, я просто занадто втомилася. Втома… Переживання… Нарешті сон. Тривожний. Прокидалася часто. Силуети. Страшні чорні силуети. Це ніби люди, але готова закластися, що бачила дзьоб. Жах. І знову поринаю в сон.

Ранок. Мій «нічний товариш» зовсім не реагує на мене. Здалося? Це лише кіт. Нічого незвичайного.

Чую мерзенний писк у вухах. Це щось із навушниками, чи я вже остаточно з’їхала з глузду? Трохи смішно. Я стала іншою. Це помітили всі, хто мене знає. Думаю, всі ми змінилися. Чи на краще? Не мені вирішувати. А кому? Питання в порожнечу. Точно знаю, що кожен має відповідати за себе.

Вже не відчуваю злості на ворогів. Чи відчуваю? Хто ж мене знає? Риторичне питання, яке потребує серйозної відповіді.

Минуло 7 місяців і 13 днів жахіття. І, зрештою, всі отримають те, на що заслуговують. Українці знають, ХТО на ЩО заслуговує.

Шурхіт листя за вікном, і майже спокій.