Осійчук Олександра, 10 клас
Оржівський ліцей Клеванської селищної ради, Рівненського району, Рівненської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Богданець Віра Павлівна

Війна. Моя історія

Війна - це страшна подія в моєму житті. Вона, яка ще й до сьогодні забирає життя, увірвалася в мою країну, зненацька. Це все сталося в ніч з 23 на 24 лютого 2022 року. Скільки крові пролито, покалічено життів осиротілих дітей.

Моя історія розпочалася 23 лютого. Це перше моє переживання, удень мій батько поїхав на роботу в Ірпінь. На другий день зранку, близько сьомої, мама розбудила мене і сказала, що розпочалась війна. Мої емоції ніяк не проявлялись, але десь усередині я дуже боялася. Після маминих слів ми зателефонували тату, щоб сказати, що розпочалась вона, війна. Він не одразу виїхав, лише після зустрічі з керівником, бо ще не до кінця вірив, що все серйозно. Ми з рідними зраділи, що тато їде додому. Але попереду його чекала довга та тяжка дорога. Коли вони виїжджали, на трасі утворився затор, у якому пробули 10 чи 11 годин. Коли вже були близько додому, тоді почали літати над містом гелікоптери, літаки. Слава Богу, що вони вчасно виїхали звідти. Нарешті тато повернувся додому, але незабаром знову постала проблема. У місті Ірпінь, де живе моя тітка з сином, були обстріли, вони не змогли виїхати в перші години. Ми намагалися зв'язуватися з ними, я дуже хвилювалася за них. Але у світі є хороші люди, які їм допомогли, і вони змогли виїхати звідти.

У моїй місцевості в перші дні не було ракетних обстрілів, усе було в центрі та на Сході України, але й до нас дійшло, найбільше мені запам'ятався день у березні.

Ми були у моєї сестрички, якраз у той момент розпочалась тривога, але у них не було підвалу, і ми сиділи у коридорі, навпроти були сходи, а там вікно, і в сусіднє село прилетіло 3 чи 4 ракети, я це все бачила на власні очі, у цей момент усі плакали, а в мене розпочалась істерика, я боялася за себе, за своїх рідних та близьких, у той час я підтримувала контакт з друзями, щоб дізнатися, що відбувається у них у селі. На щастя, усе було добре.

Одного разу моя мама пішла годувати домашніх тварин, коли вона поверталася до хати, не доходячи порогу, почула гучний звук у небі кілька секунд - і вибух, земля під ногами здригнулася, мама забігла в хату і запитала, чи чули звук ракети, але я з братом та сестрою нічого не почули, ми спустилися в підвал, щоб перечекати тривогу. На щастя, усе обійшлося.

Потім ця війна мене занесла далеко від дому, у Німеччину. Там доля мені подарувала нові знайомства з хорошими людьми. У вересні я пішла до школи, і в нашому класі було кілька учнів з України, більшість - зі Сходу. Кожен зі своєю жахливою історією.

Німці ставилися до нас добре, допомагали адаптуватися в їхній країні. Але мені там не було легко, довелося вчитися в обох школах одночасно, не тільки там, а й в українській на сімейній формі. Я якраз була в 9 класі, і мені потрібно було готуватися, щоб у свідоцтві були хороші оцінки. У Німеччині ми пробули майже рік, але все одно хотілося додому, бо там мій дім, мої рідні, близькі, спогади та багато іншого. Повернувшись додому, я відчула свободу, все, що стосувалося мене, радувало, щастю не було меж.

За період війни довелося пережити багато чого. Гіркий досвід мене і кожну дитину змусив подорослішати. Ці страшні часи допомогли мені стати сильнішою, навчили не боятися, висловлювати та відстоювати свою думку, а також ставити перед собою мету й іти до неї. Я дуже хочу, щоб закінчилась війна.