Я жила з чоловіком у місті Пологи Запорізької області. Була приватним підприємцем. Через війну втратила бізнес. Двадцятого березня виїхала до Запоріжжя. Чоловік залишився вдома, бо не захотів кидати будинок.
Ми не вірили, що в наше маленьке містечко прийдуть росіяни. Однак четвертого березня Пологи окупували. Незадовго до цього йшли бої, внаслідок яких були зруйновані будинки.
За два-три дні окупанти пограбували магазини й аптеки. Десять діб не було зв’язку і світла. Добре, що хоч газ був – ми могли випікати хліб.
Коли з’явився зв’язок, я зателефонувала доньці. Вона слізно вмовляла мене виїхати. Я зібралася за тридцять хвилин. Дорога була нелегкою. Довелося проїхати багато російських блокпостів. На узбіччях доріг були міни і згорілі автомобілі.
Я могла б поїхати і далі: знайомі та друзі запрошували мене до себе. Однак залишилася в Запоріжжі, щоб мати змогу передавати чоловікові посилки. Без них він би не вижив.
Було важко перші два тижні. Я щодня плакала, не могла спати. Потім зібралася з силами й адаптувалася до нових умов. Два місяці займалася волонтерською діяльністю. А зараз мені допомагає жити віра в нашу перемогу.
Я бачу своє майбутнє у вільній та нескореній країні. Будемо все відбудовувати. Хоча в моєму віці важко починати все спочатку.
