5 березня 2022 року від рук російських військових загинув мій чоловік Олексій Дубовік. У перші дні повномасштабної війни він допомагав людям виїжджати з небезпечних районів Сумщини, ризикуючи власним життям. За десять днів Олексій встиг вивезти багатьох людей, серед яких були матері з дітьми та вагітні жінки. Допомагати іншим було для нього природно. Його доброту і чуйність знали друзі та навіть далекі знайомі.

Напередодні війни наша родина переживала зовсім інший період життя. 17 травня 2021 року у нас народився другий син Віктор. На момент початку повномасштабного вторгнення йому було лише дев'ять місяців.

У ніч на 24 лютого чоловік повернувся з роботи близько третьої години і ліг спати. Приблизно о п'ятій прокинувся маленький Віктор, і я почала годувати його груддю. Саме тоді почула постріли і запитала сонного чоловіка: "Це що, війна?". Потім усе закрутилося. Люди бігали містом, частина магазинів не відкрилася, в інших продукти миттєво розбирали, на заправках утворилися величезні черги.

Старшому сину тоді було десять років. Спочатку він не зовсім розумів, чому ми так налякані. Коли побачив у новинах звернення президента, розгубився і почав ставити багато запитань. Але ми самі тоді не знали відповідей.

5 березня Олексій знову допомагав людям евакуюватися. Йому порадили маршрут, яким незадовго до цього пройшла колона російської техніки. Ніхто не знав, що тією ж дорогою рухається ще одна колона. Біля селища Пустовійтівка Олексій зустрів російських військових. Він навіть вийшов з автомобіля і розмовляв із ними. Йому сказали, що людей не чіпатимуть.

Коли колона почала рухатися, по автомобілю відкрили вогонь. Олексій вибіг із машини, намагаючись відвести вогонь від пасажирів. У салоні залишалися жінка із сином. Вони впали на підлогу автомобіля, отримали незначні поранення і залишалися там, поки стрілянина не припинилася. Олексій отримав численні вогнепальні поранення і загинув.

Для мене найстрашнішими стали три дні очікування зв'язку з чоловіком, після яких прийшла звістка про його смерть. Потім почалося інше очікування - можливості забрати його тіло з моргу у Ромнах. Дорога перебувала під обстрілами. Лише через десять днів вдалося знайти автомобіль і водія. Я залишила дітей із бабусею і сама поїхала небезпечною дорогою, щоб забрати чоловіка.

Після поховання я втратила сили і бажання щось робити. Не хотілося ні їсти, ні жити. Коли неподалік від нашого дому скинули авіабомбу, мій стан був особливо важким. Потім почалися депресія, безсилля, постійний смуток і дратівливість.

Приблизно через пів року я отримала можливість працювати з психологом від благодійного фонду "Діти Героїв". Майже рік ми зустрічалися онлайн раз на тиждень. Дуже допомагали друзі - молитвами, підтримкою та звичайною допомогою у повсякденних справах. За рекомендацією сімейного лікаря я також почала лікування.

Зараз поступово повертаюся до життя. Знову почала помічати приємні запахи, смаки та звуки, вчуся радіти простим речам. Але страх за майбутнє моє і дітей залишається. Я виховую старшого сина-підлітка і маленького трирічного Віктора. Іноді мені самій бракує сил, щоб бути для них тією підтримкою, якої вони потребують.

У перші важкі місяці нас дуже підтримували волонтери та друзі. Я регулярно отримувала дитяче харчування і підгузки. Значних витрат потребував ремонт автомобіля мого батька, на якому чоловік евакуйовував людей. Для мене було важливо відновити цю машину заради тата, якого у жовтні 2023 року також не стало.

Дивом зберігся телефон Олексія. У ньому залишилися записи наших розмов за останні пів року його життя. Для мене це надзвичайно цінна річ - можливість знову почути його голос і зберегти частину нашого спільного життя. Закривавлений одяг чоловіка після його загибелі забрав його друг, щоб я не бачила його і не переживала цей біль знову. Зараз я не готова передати до музею щось із особистих речей, але з часом, можливо, зможу вирішити, що саме могло б зберегти пам'ять про Олексія та його допомогу людям.