Війна змінила все в нашому житті. Найстрашніше - вона забрала життя наших близьких. Ми втратили можливість жити у будинку, який будували багато років. Заради нього брали кредити, виплачували їх, вкладали в цей дім усі сили і душу. Тепер того життя більше немає.

Для нас, мешканців Маріуполя, війна почалася не 24 лютого 2022 року. Ми жили поруч із нею багато років і вважали, що вже загартовані та підготовлені. Але виявилося, що підготуватися до такого неможливо. Хтось думав, що трохи постріляють і все заспокоїться. Я ж того дня відчув, що цього разу все буде інакше. Перше, що зробив - поїхав до магазину і купив багато продуктів, води та ліків. Згодом стало зрозуміло, наскільки правильним було це рішення.

Одним із найскладніших завдань було пояснити дітям, що відбувається. Як сказати дитині, що почалася війна і що її батьків можуть убити? Потрібно було знайти слова, які не зламають її ще більше, але водночас допоможуть зрозуміти головне - зараз потрібно слухати дорослих і залишатися у максимально безпечному місці.

Найстрашнішим став день, коли три ракети влучили у школу №42, яка знаходилася поруч із нами. У дворі стояли два БТР та багато пікапів зі зброєю. Понад три години я лежав у коридорі разом із двома доньками та нашим лабрадором. Ми могли тільки чекати і молитися, щоб залишитися живими.

У мене дві доньки. Зараз одній 12 років, іншій - 6. Одне з перших запитань, яке вони поставили мені, було: "Тато, чому Путін напав на нас? Чому вони хочуть нас убити?". Я не знав, як правильно відповісти дітям на таке запитання.

Підвал, відсутність електроенергії та води, нескінченні обстріли і сильні вибухи залишили глибокий слід. Навіть після того, як нам вдалося повернутися на підконтрольну Україні територію, пережите продовжувало переслідувати дітей і впливати на їхній психологічний стан.

У перші дні нас рятували зроблені заздалегідь запаси. Але особливо гострою для Маріуполя стала проблема з питною водою. Її доводилося буквально добувати. Згодом почала закінчуватися і їжа.

Три дні поспіль ми намагалися купити картоплю, яка на той момент коштувала приблизно в десять разів дорожче, ніж до війни. На третій день, коли ми під'їжджали до овочевого ринку, туди влучили три ракети. Нам пощастило вижити. Після обстрілу картоплю вже можна було забрати безкоштовно, але за нею доводилося йти повз загиблих і поранених людей. Навіть звичайна їжа в той момент мала страшну ціну.

У доньки залишилася лялька-мотанка. Ми купили її на День вишиванки у Маріуполі, на проспекті Миру. Після окупації проспект швидко перейменували. Для нашої родини ця маленька лялька залишилася пам'яттю про рідний Маріуполь і про мирне життя, яке у нас відібрала війна.