Баланюк Анастасія, 10 клас
Благовіщенський академічний ліцей "Лідер" Благовіщенської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Самайчук Вікторія Василівна

Війна. Моя історія

Війна - це, безумовно, зло в усіх його проявах, що вже закарбувалося в пам’яті кожного громадянина України. Нашу неньку спіткала лиха доля, починаючи з березня 1654 року, саме тоді були підписані Березневі статті - перший договір, укладений з Московським царством. Росія завжди втручалась у наші справи, гнітила нас за мову та культуру, винищувала свідомих патріотів; можна навести безліч прикладів таких людей, наприклад, Т. Шевченко, М. Грушевський, В. Винниченко. Росіяни намагалися перетворити палке українське серце на пригнічене малороське.

За часів незалежної України, у квітні 2014 року, знову відбулося вторгнення на наші території, саме тоді я, п’ятирічна дівчинка, сиділа у бабусі на колінах та плакала, боялася війни. Незважаючи на мій вік, зрозуміла суть цього слова, війна означає кровопролиття, смерть та руйнацію. Я була збентежена, не розуміла, яке майбутнє чекає на країну, на мій народ, боялася за свою сім’ю. Роки минали, я дорослішала, в якийсь момент всередині мене почався внутрішній конфлікт. У моєму плейлисті почали з’являтися російськомовні пісні, я вважала їх частинкою себе, вони формували мою особистість. Для мене мова загарбників стала зручною, адже всі інтернет-друзі спілкувалися саме нею, так зручніше.

Проте з початком повномасштабного вторгнення все змінилося. Я чітко Пам’ятаю той день, коли мене розбудили батькі зі словами: «Прокидайся, почалася війна».

Я не могла зрозуміти, що сталося, мені було страшно, хотілося стати настільки маленькою, щоб сховатись десь у щілині й уявляти, що все це лише сон. Зранку всі мої друзі записували голосові повідомлення, я чула, наскільки їм було страшно, бачила, наскільки збентежені мої батьки, відчувала страх і нерозуміння ситуації. Лише сльози допомогли мені в той час. Перші дні я прожила у погребі, де було облаштуване місце, звідти ми не вилазили кілька днів поспіль. Єдиною втіхою була для мене музика, я поринала у світ пісні, уособлюючи себе з ліричною героїнею. Згодом ми почали повертатися в нормальне русло життя, хоча важко сказати, що мені це вдавалося; паніка була скрізь, мої думки були лише про безпеку рідних. Тоді я точно усвідомила, що ніколи не повернусь до російської мови, вона - чужа. Невдовзі я дізналась про смерть знайомого, ця людина померла ще в перший день повномасштабного вторгнення, моє серце було розбите.

Досі помирають громадяни моєї країни, мого міста, знайомі мені люди. Душа розривається від болю, коли я чую такі звістки. Щодня я стикаюся з людьми, кредо яких «какая разніца», ці слова звучать огидно.

Чому люди не розуміють сутності війни, чому для них є нормальним пригнічення власної культури за рахунок піднесення іншої? Невже життя не важливіше, ніж інформація про складнощі буття росіян, невже комусь справді цікаво знати, як проходить рутина людини, що є причиною гибелі українського населення? На щастя, я ніколи не зрозумію цієї позиції. Як на мене, радикальність - єдине, що допоможе в цій ситуації. Чому й досі не діє заборона на все російське? Чи важко зробити з культурою ворога те, що ворог робив протягом століть із усім українським?

Я досі болюче реагую на слово «війна», адже воно уособлює людські втрати, масштабні втрати. Важко не помітити, що горе, яке спіткало весь наш народ, вплинуло на стан усього українського етносу. Зараз я активно займаюсь пропагандою української мови та музики, адже це питання мені близьке. Можливо, у майбутньому наш народ усвідомить, наскільки їм пощастило народитись саме тут. Безліч можливостей навколо них, варто лише зрозуміти, що наша історія - невичерпна, вона могла б стати основою найцікавішим фільмів та серіалом; наша мова, як пісня солов’я, солодка та неповторна; наша культура - багата на традиції та звичаї, а українські цінності споконвік формувалися на свідомості та єдності. Я переконана, що й цього разу ми вистоїмо та збережемо нашу неньку-Україну.