Арістова Анна, 8 клас
Дніпропетровський ліцей №129 Дніпровської Міської Ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Мерікова Світлана Павлівна

Війна. Моя історія

Що ж таке війна? Раніше, до 2022 року, я не знала, що таке справжня війна. Бачила тільки по телевізору, під час перегляду фільмів чи серіалів. Звичайно ж, вивчала на уроках історії різні війни. Але ж це було в давні часи! Ми живемо у двадцять першому столітті, людство досягло такого прогресу в науці та техніці! Весь світ говорив про екологію та збереження планетних ресурсів. Тому не могла уявити війну в нашому житті. Але 24 лютого 2022 року я відчула, що це таке.

Як і всі школярі, увечері 23 лютого я робила домашнє завдання, а саме, готувалася до контрольної роботи, яка мала бути у четвер. О шостій ранку 24 лютого, я почула, як мої батьки швидко бігали по квартирі та щось говорили одне одному. Не звернула уваги, думала, що вони знову запізнюються на роботу. Нічого не знаючи, запитала у мами, що трапилося. На це вона мені відповіла: “Аня, ти сьогодні не підеш до школи.”. Здивувалася, бо як це я можу прогуляти контрольну роботу? Мама далі розповіла, що десь о п’ятій годині ранку їй подзвонила моя старша сестра, яка на той час була в Києві, і сказала, що вона чує, як лунають вибухи. Сестра запитала, чи ми не чули вибухів, а через декілька секунд у нашому місті теж пролунало декілька потужних вибухів. Під час розмови з мамою я почула вибух, перший в моєму житті.

Поруч з нашим будинком не було жодного бомбосховища, навіть підвалу. Ми з батьками розробили план, куди бігти, що брати з собою під час повітряної тривоги . Також ми переставили меблі , щоб вони закривали вікна. У той час моя сестра намагалася повернутися додому з Києва.

Майже весь час вона сиділа в бомбосховищі, через стрілянину неможливо було вийти на вулицю. Через два дні їй вдалося доїхати до вокзалу, сісти на потяг та приїхати до нас. Ми були дуже раді, що вона повернулася цілою та неушкодженою. Також до Дніпра приїхала моя бабуся, щоб їй зробити операцію на серці, але, звісно, її перенесли.

Усім нам було дуже страшно. Ми вирішили, що я, моя сестра та бабуся поїдемо в село до бабусиного та дідусевого будинка з надією, що там буде тихо та безпечно. На вокзалі було дуже багато людей, вони тікали з міста, щоб врятувати своє життя. Це була жахлива картина, коли всі поспішають, діти плачуть, багато чоловіків-захисників йдуть на війну.

Отже, ми знаходилися в селі. Почалося онлайн-навчання. Бабусі треба було знову поїхати в місто на операцію 14 березня. Ми з сестрою залишилися з дідусем.

Увесь тиждень, коли не було бабусі, я погано почувалася: боліла голова, була сильна спрага, відчувала себе постійно втомленою. Аналізи показали, що в мене дуже багато цукру в крові. Так я потрапила в лікарню, де мені поставили діагноз: цукровий діабет 1-го типу.

Я дуже сильно плакала, бо, по-перше, не хотілося захворіти, а по-друге, було лячно знаходитися в лікарні, оскільки такі заклади часто бомбили. Увесь цей жах протягом перших двох місяців війни в Україні був найважчим у моєму житті.

Діти в світі - це нове покоління, яке хоче розвиватися та втілювати свої цілі та мрії. Діти не повинні бачити війну! Я не розумію, чому російські діти підтримують вбивства, мріють вирости і йти вбивати “укропів-нацистів”?

Стільки стресу, стільки сліз, переживань і болі я пережила, але це зробило мене більш упевненою, морально сильною, люблячою Батьківщину. Дуже пишаюся, що я українка! Уже півтора року, як наш народ: діти, дорослі, захисники та захисниці - доводять усьому світу, що ми незламні та непереможні.

Я впевнена, що вже скоро ми переможемо клятих рашистів. Слава Україні!