Фордзюн Ганна, 10 клас, Баговицький ліцей (зі структурними підрозділами гімназія та початкова школа)

Вчитель, що надихнув на написання — Попова Валентина Леонідівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ще три роки тому я навіть не могла подумати, що наше життя може настільки змінитися. Ми веселилися, спокійно жили, та не знали, що одна дата змінить більшу частину нашого життя. 24 лютого 2022 року — день, який розділив наше життя на до та після. Прокинувшись одного з зимових ранків та почувши страшні новини, я не розуміла, що відбувається та що буде далі.

У перші дні війни я відчувала неймовірний страх, сум, жаль, злість, паніку та ненависть. З кожним наступним днем приходило усвідомлення того, що ми опинилися на новому етапі нашого життя, де немає чіткого розмежування між миром і війною. Війна стала нашою реальністю. Проживши декілька місяців із цими емоціями, ми опанували себе та почали діяти.

Кожного дня допомагали нашим військовим та людям, які втратили свої домівки.

Ми плели сітки, виготовляли різні продукти харчування, малювали малюнки та писали листи військовим, надавали місце проживання та різні речі людям, які потребували. Збирали кошти, проводили благодійні ярмарки. Щоранку, коли я прокидалася, мріяла почути слова: "Війна закінчилася". Але, на жаль, звучали лише жахливі новини.

Із початком повномасштабного вторгнення мене огорнула неймовірна ненависть до всього російського: до слів, до музики, до серіалів та усього, що пов'язано з країною, яка безжалісно руйнує наше життя і нашу країну.

Кожного дня моя рідна земля зазнає великих втрат: знищення будинків, інфраструктури та найголовнішого — життя людей. Безневинні люди, які прагнуть кращого життя в незалежній країні, на жаль, гинуть. Здебільшого це військові — мужні та сміливі хлопці і дівчата, які нас захищають. Тому наш обов'язок — пам'ятати героїв. Під час війни дуже важливу роль відіграють волонтери. Це люди з великим серцем, які стали не байдужими до потерпілих. Кожен з нас також у якійсь мірі волонтер.

Медики під час війни рятують життя, надаючи невідкладну допомогу прямо на полі бою, стабілізують стан поранених і організовують їх евакуацію до шпиталів. Вони також підтримують моральний дух військових, часто працюючи в надзвичайно важких умовах.

Їхня роль є життєво важливою для зменшення втрат серед військових і цивільних.

Почувши вперше звук пролітаючої ракети, я відчула емоції, які дуже важко передати словами. Звук ракети — це звук загибелі, руйнування, плачу, страху. На жаль, наша країна відчуває ці звуки щодня. Страшно повірити в це, але ми почали звикати до такого життя. Уже звичною справою стало перебувати в укритті, поки ворог нищить нашу країну.

Звикли та пристосувалися бути багато часу без світла, води, чути вибухи й бачити нестерпні наслідки війни. Я навчилася цінувати кожну мить життя, бо вона може бути останньою.

На жаль, є люди, які не розуміють, що насправді діється в нашій країні і продовжують поширювати культуру країни-агресора. Всім серцем не розумію цих людей. Наша прекрасна Україна така багата на чудові традиції, на літературу та поетів, на музику й танці, на кухню і чудові страви, на свята та обряди.

Війна залишає глибокий слід на кожному, хто її переживає, змінюючи долі людей та цілих країн. Однак вона також відкриває в людях неймовірну силу, єдність і здатність до самопожертви. Кожен, хто бореться за мир і свободу, робить свій внесок у майбутнє, яке має бути кращим і справедливішим. Війна вчить нас цінувати життя, шукати порозуміння і будувати світ, де конфлікти вирішуються без зброї. Я щиро вірю, що найближчим часом закінчиться це жахіття — ця війна. Наша країна неодмінно знову зацвіте та життя наповниться яскравими барвами.