Мені 62 роки, я живу в Херсонській області, у селі Дудчани. 

Пам’ятаю, 24 лютого страшно було. Прокинулися, і тут – війна. Звичайно, переживали, як буде. Чи покидати нам село, чи що робити? Вирішили з чоловіком бути на місці. Діти виїхали в Кривий Ріг, а ми так і не виїжджали, поки нас не звільнили. 

В окупації ми ходили з білими пов’язками, бо стояли російські блокпости і біля магазину. Ну, саме нас із чоловіком вони ні разу не чіпали. Але були випадки, що закатували людину. Знайшли мертвого в посадці. 

Світла не стало ще при них, за газом ми їздили в Берислав - купляли в балонах. Дров запас ще був, продукти продавалися в магазині. Дуже все дорого було. Привозили продукти з Каховки, все привозили російське, але дуже дороге. Ще вони нам давали гуманітарну допомогу, і люди брали, бо боялися наслідків.

Нас звільнили 4 жовтня. У нас дуже велике село, з двох боків річки. І нашу частину звільнили, а іншу частину села ще більше місяця звільняли. Звісно, страшно було. Після війни, мабуть, треба буде до психологів звертатися. У нас зараз тут як лінія фронту. Ми на правому березі. А на лівому вони стоять, гатять постійно по селу і хати руйнують.

Хочеться, щоб швидше війна закінчилася, щоб жити в мирі, щоб було, як до війни. До війни було добре.